Містифікація ?

Поетична творчість  Володимира Дячуна не перестає дивувати читачів, про що яскраво свідчить  остання в часі видана книга. Це  літературна містифікація автора  – «поета епохи Дань Дяо Чуна (кін. ІІ тис. н. е. – поч.. ІІІ тис. н. е.); її складають тексти «т. зв. сувоїв», випадково знайдених і перекладених Ве Де з китайської».

Отже, збірка-метафора. Бачимо доволі активне прикладання зусиль, так чи так скерованих на пошук та літературне оприявлення зв’язків (паралелей з меридіанами) українського культурного поля  з іншими світовими культурами, наразі, з китайською. До речі, одне зі значень поняття «сувій» (вже не т. зв., а справжнього, як його подає Вікіпедія) – це у Китаї одиниця виміру тексту, аналогічна поняттю «розділ, частина». З вашого дозволу, весь китаїзм цієї збірки поезії та прози Володимира Дячуна залишаємо у цьому абзаці. Поговоримо про сугубо  індивідуальний творчий портрет нашого автора. У збірці багато текстів, які пов’язані зі справжнім Ве. Де., не містифікатором. Його поезії  якось незручно називати віршами. Тому я й не буду цього робити.

 На мій погляд,   тексти (кажу «тексти», бо ж мова ведеться й про прозу, якої у збірці рівно половина)  Володимира  Дячуна визначає  поліфонізм. Вони  алогічні, здається, тут єднаються начебто непоєднувані речі. Він втручається  у морфологію слова, і це вже не словотворення, а музичне «переформування» слів: «це мурашки страху коли наступає тьма, і тоді аж смикнешся від здогадки, що то тільки ніч може народити таку тишу щоб у ній заспівали молекули і вони зі своїм співом кинуться гайда до моїх вух: якого нічного Гайдна вони пхають поперед себе що так протяжно видо-о-о-вжується невпинно стукаючи слух..?»

 У нього своєрідний синтаксис:  пропоновані  непередбачувані нові  зв’язки між словами дають зовсім нові картини: «я заростаю поезією як бородою  /  бордовою  /  хмарою надвечір’я  / розпливається моє тіло печерне  /  це уже зарості  /  на шкірі на мязах на жилах  /  із них викльовуються  /  зараз ті  /  гени яким іще місця не залишили  /  в цьому світі  /  я ж обмиваюся поезією наче бідою  /  і якби тої  /  біди для мене не малося  /  то єство б не займалося  /  раптом  /  від най меншого спалаху слова  /  й ось знову  /  я раб той  /  якого кидають на арену  /  під реви  /  трибун» .  Ця поезія прочитується на кількох рівнях. Поета менш за все цікавить лінійність з її  причинами й наслідками, наразі бачимо суцільну вертикаль: надтексти,  підтексти з різними емоціями, інтенсивність переживань, текстуальні алюзії-асоціації   ( три останні рядки, де ключові слова раб, арена, рев трибун  аж ніяк не з китайської, але це не зауваження, а заувага). Бачимо яскравий прояв індивідуальності модерного поета синкретичного (синкретизм – поєднання) складу, де змішалися традиційний український світогляд і європейські модернові «фішки» із сюрреалізмом, потоком свідомості, театром абсурду включно (не забуваймо й про китайську «фішку» з її медитаціями та недомовленостями).

 Історія Ве Де –  Володимира Дячуна)– це історія поета, який попри все залишився вірний своєму покликанню, внутрішньому чуттю, і значить, самому собі:

Іду далеко вже, далеко

туди, всередину Європи –

я вже віджив,

     мені вже легко –

розумний попіл…

Мені так добре, аж нестерпно:

чи ж можна так, наївний хлопе? –

я вже віджив,

     мені вже тепло –

розумний попіл…

Що там нажився – насотався! –

на весь земний голодний клопіт,

і по мені лише зостався –

розумний

       попіл.