категорії: література
Де Кюстін? або Отака-от «Правда про Росію»
У далекі шістдесяті роки минулого сторіччя один кмітливий паризький видавець вирішив підзаробити грошенят і, після гучної реклами, кинув на прилавки грубезний ошатний том у футералі під назвою «Все, що ми знаємо про жінку». Мабуть, у київських видавництвах знають, що з цього вийшло, бо поклали собі повторити придибашку з обдурюванням читача, але вже по-українському. Коли я розгорнув книжку француза Астольфа де Кюстіна «Правда про Росію», мене почали обсідати сумніви: а що ж я, власне, купив?
Ельчін Сафарлі починає дратувати своїм романом «Я повернусь» вже буквально з перших сторінок. Пафосні епіграфи, алюзії до відомих брендів і марок, парафрази з пісень Земфіри і класики радянського кінематографу, цукрова історія знайомства героїв, ідеалізація Москви і Стамбулу, кулінарні рецепти східних страв, з мало що не похвилинними інструкціями щодо процесу приготування, викликають стійке враження, що, насправді, порівняння Сафарлі з Орханом Памуком дуже перебільшене.
В українській сучасній літературі, на жаль, ще багато не розвинутих жанрів. Серед них, так званий, хоррор, «книги жахів». Більшість авторів не сприймають цей жанр всерйоз, вважаючи, що зобразити гору трупів, ріки крові, відгризені руки і мутантів-тарганів – може кожен і тому беруться за інші жанри. Насправді жахи – це значно тонше й складніше. При величезній кількості зарубіжного «жахливого мистецтва», штамповані жахалки вже не лякають, максисум – викликають огиду. Тож потрібно шукати вхід у безстрашне серце читача.
