Хроніка "українського Межиріччя" (декілька слів про "Месопотамію" Сергія Жадана)

Ось, що довелось помітити в назвах книжок Сергія Жадана: «Біг-Мак», «Пепсі» – гастрономічна номінаційна приналежність, «Марадона», «Лілі Марлен» – антропонімічна, «Ефіопія», «Ворошиловград» – топонімічна (географічна). А нещодавно ще й «Месопотамія» з’явилася.

«Месопотамія» – друга книжка автора, видана «Клубом Сімейного Дозвілля» (першою була «Вогнепальні й ножові» в 2012-ому році). Книжка, обкладинка якої віддалено нагадує кольористику українського прапора, складається з двох частин. Перша частина «Історії та біографії» містить 9 оповідань, за мотивами яких, як зазначає автор передмови до книжки, письменник, літературознавець, один із трійки «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак, Емір Кустуріца міг би зробити пристойний фільм. Друга частина «Уточнення та узагальнення» складається з 30-ти поезій («поетичних рімейків» попередніх прозових текстів). Вже сама назва другої частини говорить про функції, які вони виконують. Це вже не перша (чомусь є підозра, що й не остання) спроба Сергія Жадана «здружити» прозу і поезію: якщо у «Вогнепальних й ножових» прозовий текст коментував тексти поетичні, то в «Месопотамії» все навпаки. 

«Месопотамія» – «найбільш харківська» книга автора. Харків – це територія межиріччя, це місто, розташоване на пагорбах поміж двох рік, як Вавилонська держава розташовувалася між Тигром та Євфратом, так і воно лежить між Лопанню та Харковом (річкою). Місто – це насамперед люди, які в ньому живуть, а люди – це місто, той простір, який живе всередині них. Саме з біографій та «історій, у яких багато крові й болю», його мешканців, які вони розповідають, як молоді флорентійці на заміській віллі із «Декамерону» Джованні Боккаччо, й створено місто. Всі герої, представники так званого «middle-class’у», живуть поряд, в одному будинку, на одній вулиці, перетинаються між собою, мандруючи текстами «Месопотамії».

Мешканці міста не лише живуть на території, позначеній словом «між», «межа», але й тамують це «між» у собі. Поміжжя (назвемо його так) – це той інший простір, простір між світом живих і світом мертвих, де ховається пам’ять. Власне, це і є пам’ять. Пам’ять – це місток, що єднає царство мертвих із царством живих. «Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший до пекла. Щоправда, у багатьох місцях вони перетинаються». Варто сказати, що населення Месопотамії у своєму світогляді також не розділяло світ на живих і мертвих, реальний та ілюзорний – вони зливалися воєдино.

Доказом єдності двох світів є своєрідне обрамлення, утворене першим й останнім оповіданням збірки. В першому оповіданні герої збираються на сороковини смерті Марата. Пригадуючи взаємозаперечливі історії з життя Марата, вони тим самим реінкарнують його. Входячи, вгризаючись пам’яттю в минуле, вони воскрешають Марата, історія якого – це історія, утворена з безлічі ниток, які стягуються докупи з різних точок минулого. Здається, що присутні на сороковинах говорять словами самого Марата, вони й не уявляють, як близько знаходиться його смерть, ніхто й не здогадується, як далеко на її територію зайдено. Марат (про якого Сергій Жадан згадував ще у своїй поезії «Михаил Светлов» зі збірки «Марадона»), який боровся проти своїх химер, змагався із власними страхами, боячись залишитися сам на сам зі своїм життям, залишатиметься живим, поки існуватимуть люди, що про нього пам’ятатимуть. Момент воскресіння Марата символізують голуби, яких наприкінці оповідання герої випускають на свободу. На противагу історії сороковин смерті Марата постає кінцева історія «Месопотамії» – історія дня народження Луки, якому в спину вже дихає смерть.

Для героїв книжки не існує ні життя, ні смерті, ні ненависті, ні любові – існує лише те, що утворюється на перетині цих субстанцій. «Все знаходиться поміж рік і все звідти починається – і всі історії, і вся любов», бо «найбільша небезпека ховається в ріках. Але й найнадійніший захист також. Тому що ріки відділяють своїх від чужих, відмежовують світло від темряви й захищають нас від загроз та несподіванок».

Сергій Жадан пише «літопис» міста, розповідає про дітей, які в ньому живуть, про справжніх чоловіків зі справжніми проблемами – паломників із поношеними серцями, що є носіями останніх новин і намагаються вжитися в простір міста, про жінок – новітніх Кассандр, які бережуть таємниці міста і спиняють чоловічі серця. Тут чоловіки – запитання, жінки – відповіді на них. Жінки – це жриці, які оберігають вогнище любові, що ніжно гріє фундамент міста. Жінка – це і є життя, замішане на смерті.

Чоловіки мігрують, борються зі страхами, прощаються-зустрічаються. Любов формує їхні маршрути. В них живе місто, до якого, як і до жінок, хочеться повертатись. Недаремно ж один із героїв «Месопотамії», перебуваючи на чужій землі, зі щемом у голосі говорить: «Там, де я живу, […] стільки любові, що чоловікам немає сенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вони закохаються в них знову».