Ритуальна стихія «Лісової пісні»
На 25 березня львівський театр імені Леся Курбаса запланував прем'єру «Лісової пісні» Лесі Українки, відкриту репетицію першої дії якої запропонували глядачам з нагоди днів народження Лесі Українки та Леся Курбаса. Перша дія спектаклю створила дивовижно позитивний енергетичний тандем з виступом етно-гурту "Кросна". І посилила зацікавлення: у який спосіб на сцені розвиватиметься історія, яка почалася так позитивно-оптимістично й проникливо-лірично – адже почуття ще дуже чисті, зрада ще не нависає...
Дійство на сцені нагадувало прадавній ритуал — завдяки автентичним костюмам (художник-постановник — Богдан Поліщук), народним танцям і співу (музичний режисер — відома етно-джазова виконавиця Мар’яна Садовська), стихії режисерської інтерпретації (постановник — учень Петра Фоменка, нині киянин Андрій Приходько) та сповненої пристрасті акторської гри (про задіяних у виставі акторів різних поколінь буде нагода сказати окремо після прем’єри). Проект реалізують за підтримки Благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Виступ етно-гурту «Кросна», учасники якого — колишні поліщуки, а нині кияни, унаочнив джерела, з яких черпали творці вистави, а водночас відтінив особливості постановки, підкреслив її тонкі нюанси у спиранні на народну традицію та її інтерпретацію.
Режисер вистави Андрій Приходько так формулює свою концепцію драми-феєрії Лесі Українки: «Ми дуже хотіли постановку не про «щось», а про себе, щоб ця галявина була про нас. У цій п’єсі Леся Українка заклала такі актуальні й сміливі запитання, провокації, на які ми самі не наважуємося. Це не солоденька казочка про якогось хлопчика і якусь дівчинку. Мені здається, Леся Українка, перебуваючи далеко від своєї батьківщини, написала цю історію для свого народу про вічну українську біду — зраду власної Величі. Це історія зради людини своєї крові, свого роду, коріння. Зараз країна козаків стає країною «голубих». Недаремно всі позитивні персонажі — водяник, перелесник, мавки, русалки — усе те, чого нормальні люди бояться. Мені здається, Леся Українка неосяжна. Хоча сама осягнула Всесвіт…».
Щодо музики у виставі, то, за словами Мар’яни Садовської, «головне джерело — поліський пісенний матеріал (працювали з гуртом «Кросна»), який частково подано як автентичний спів, частково — крізь призму театрального підходу до музики. А для образу Перелесника потрібно було щось ритмічне, вогняне, запальне, тому вирішили зачерпнути з музики Карпат, з Покуття і Гуцульщини. Використали також мотиви сопілки, які записала Леся Українка — в одному з ключових моментів, пов’язаних із Мавкою».
І попри те (чи, може, завдяки), що вистава апелює до традицій, до нашого коріння, це, за словами художника-постановника Богдана Поліщука, дуже сучасний спектакль.
Наталя ДУДКО, «Ратуша»
Фото http://teatr-kurbasa.livejournal.com
