Душу продано, панове!

Так вже склалось історично, що історія про Фауста викликає асоціації з безсмертним твором Гьоте. Проте режисер Андрій Приходько, готуючи виставу в київському театрі імені Івана Франка, звернувся до набагато старших, запилених легенд і переказів, до творів Марло і Гейсельбрехта про чорнокнижника і некроманта доктора Фауста. Ще туди, в далеке середньовіччя сягають роздуми про віру, вибір, добро і зло, саме від тих прадавніх джерел відштовхувався режисер, вибудовуючи на сцені яскраве, насичене видовище, просякнуте неповторним духом містерій.

Із самого початку вистави увага концентрується на дереві, яке височіє по центру сцени. Міцне, з розлогими, щедро всипаними зелененьким листям, гілками. Воно випромінює чистоту і свіжість. Навколо цього природного скарбу зграйкою в’ються ангели з крильцями і стає зрозуміло, що це те саме едемське дерево, дерево життя, дерево пізнання. Саме навколо нього і будуть розгортатися події вистави. Тут молодий, з біснуватим блиском в очах, Фауст (Остап Ступка) із завзяттям підпише контракт з Мефістофелем (Богдан Ступка), ігноруючи всі спроби ангелів йому завадити. Він безжалісно розріже свою руку і напише власною кров’ю зобов’язання віддати душу і тіло дияволу після двадцяти чотирьох років безтурботного життя, і це полотнище закриє всю сцену, гіперболізуючи серйозність скоєного.

А далі ми спостерігатимемо за тим як Фауст здобуде багато таємних знань і відкриє в собі потужні можливості. Він з легкістю повеліватиме стихіями, з дитячою завзятістю змінюючи бурі-грози на сонце й вітер. Фауст відчує безмежну владу, набагато більшу за імператорську, тільки йому, Фаусту, підкоряються навіть мертві. Без зусиль він викличе з далекого минулого Олександра Македонського з коханкою, які поважно, наче живі, виїдуть на конях на сцену. Чого ще може бажати людина, коли вже тримає всі важелі життя в руках? Хіба що кохання. І Фауст отримає його, із найкрасивішою жінкою світу на додачу. Все розмаїття життя тут, з неймовірних розмірів квітами, метеликами на ходулях, з справжніми красенями-конями, яскравими ілюстраціями і костюмами, метрами розфарбованої тканини, полум’яними китайськими драконами і величезними повітряними кулями, які ширятимуть зі сцени в зал і назад. Справжній тобі сад земних насолод, і все що відбувається на сцені й справді схоже на відомий триптих Ієроніма Босха.

 А в залі з’являються дивакуваті персонажі в не менш дивакуватих костюмах і капелюхах з бубнами і трубами. Радо вітають глядачів, вимагають у них грошей,  навіваючи образи середньовічних інтермедійних персонажів. Глядачі з радістю впізнають тих таки Богдана і Остапа Ступок з Богданом Бенюком,  і стає зрозуміло, що ось ці самі «бродячі» актори і розігрують спектакль. Підтримуючи ігрову атмосферу, Богдан Бенюк соковито розігрує різноманітні сценки, долучаючи до своєї гри і глядачів. Нікого не залишає байдужим цей дивак, який може присісти вам на коліна чи спробувати з’їсти ваш палець замість сніданку.

А наприкінці двогодинного спектаклю раптово ввімкнеться світло і в зал вийде Богдан Сильвестрович в образі Мефістофеля-Фауста, чи краще було б сказати наполовину вийшовши з образу, і промовить до кожного в залі. Він пронизливо переконуватиме нас ніколи не продавати душу дияволу і мати Бога в серці. І його не можна не почути, надто вже справжніми здаються слова, такими проникливими, що обов’язково доберуться до найчерствішого серця. І поважаючи видатного актора як особистість, йому  не можна не повірити. Так, Богдане Сильвестровичу, душу дияволу продавати не можна!

Але монолог закінчується і дивні думки починають хвилювати свідомість. І чим детальніше починаєш аналізувати побачене, тим більше накопичується питань. А що не так вчинив Фауст? Все, до чого він прагнув у житті, - хіба це погано? Нічого аморального  у вчинках його немає, Фауст керується звичайними, можна сказати рефлекторними, людськими бажаннями до знань, самовдосконалення, щастя, кохання. То хіба щоб все це мати, нехай навіть лише двадцять чотири роки, не варто віддати душу і тіло? І яка різниця, раніше чи пізніше, всім доведеться покинути цей світ. Показавши у виставі всі принади отакого от договору, забули показати, якою ж буде плата, бо ж галасливі ангелочки з крильцями і розцяцьковані темні сили виглядали не надто переконливо. То ж чому не можна продавати душу дияволу? Це питання, як виявилось, стало риторичним.