Ло-лі-та. Крик самотньої загибелі

Бритва! Або блискавка, яка вражає миттєво і в саму ціль. Саме таке враження залишається після прем'єрної вистави «Лоліта» в театрі на лівому березі Дніпра. Чотиригодинний спектакль в постановці Андрія Білоуса постійно тримає в напрузі, не дає жодної змоги відволіктись на щось по стороннє і пролітає в якусь мить, гостро поколює щось там в середині. Але згодом після перегляду, оговтавшись від суперечливих ,неоднозначних емоцій, які виникають, починаєш розуміти, що все таки чогось цій «Лоліті» бракує.

 Сюжетна лінія, написана Набоковим, відтворена дуже непогано, така інтелектуально-психологічна притча та ще й прикрашена хвилюючим еротизмом не може нікого залишити байдужим, тому мабуть так зачіпає вистава. Але от стосунки між основними персонажами Гумбертом (Дмитро Суржиков) і Лолітою (Ольга Лук’яненко) у виставі якось не зав’язалися, не було відчутно, вибачте за тавтологію, відчуттів. Вони ніби існували в різних площинах і коли залишалися на одинці один з Великих точно сказав би «Не вірю!». І хоча Гумберт-Суржиков постійно намагався щось створити глибинне, донести неперевершений набоківський текст у зал, його відтворення губилося, так і не долетівши до цілі, причому це в прямому значенні, чи то проблема слабкої акустики, чи радше самого актора.

Проте бували моменти, в яких ми бачили і розуміли Гумберта. Розуміли, що він залишився підлітком в душі, варто тільки було подивитися як він самовіддано бігає колами сценою в пориві радощів від листа, якого надіслала його Лоліта. Це захоплює, бо більшість неодмінно пам’ятає саме таке відчуття юнацької, безмежної, максимальної закоханості, коли хочеться бігти і горланити від щастя. Так можуть тільки вже не діти і ще не дорослі.

Щодо самої Лоли, то можна в принципі зрозуміти, що грати німфетку коли тобі вже за двадцять - це дуже складно. Все рівно втрачається відчуття, як би талановито актриса не відтворювала персонаж. Розуміння глядачем Лоліти було чисто умовним від початку до кінця, хоча дуже зворушували моменти, коли Ло безневинно гралася м’ячем у вигляді земної кулі, зовсім на перший погляд беззмістовно, але потім починаєш розуміти, яку владу, сама того не усвідомлюючи, має ця дівчинка в своїх руках. Або ж те, як пронизливо голосила Долорес, дізнавшись про смерть матері. Це пробирало до кісток, цим вона так вдало підкреслювала свою ще дитячу несформовану душу. Але, наприклад, не можна не помітити, що основну увагу привертають зовсім другорядні сцени, які мають очевидну перевагу у своєму рішенні над центральними моментами.

Мама Лоліти - Шарлотта (Леся Самаєва) привертала до себе найбільше уваги і встигла надзвичайно сподобатися глядачам, настільки яскраво вона відтворювала образ. Варто згадати хоча б момент заочного признання Шарлотти в коханні до Гумберта. В яскравій безглуздій пачці вона, недоладно і незграбно, виконуючи якісь балетні рухи, видушує з себе слова кохання і ніби кричить від відчаю. Саме цей момент можна назвати найяскравішим у виставі. Місця «полунички» у виставі витримані у метафорному, не вульгарному стилі, але все таки хвилюють відчуття. Не можна не згадати про ще одного персонажа - великий чорний автомобіль, який не тільки виконував свою безпосередню роль, а й , переміщаючись по сцені, слугував і спальнею, і кабінетом, і гардеробом, і готельним номером. Такий стильний аксесуар якнайкраще доповнює все, що відбувається у виставі, щось інше уявити стає вже важко.

 Ну і що ж, точно не просто історія педофіла-збоченця. Тоді що? Що відбулося з героями? Кохання. Можливо. В деяких моментах можна було відчути його смак. Але питання все рівно залишаються. Кого засуджувати, кого виправдовувати, хто диктує обставини, а хто стає їхньою жертвою? У виставі, на жаль, а для когось - на щастя, відповіді не даються. Особисто для себе я можу  завдяки побаченому ще раз підтвердити теорію Фройда, що психічно-сексуальні потрясіння в підлітковому віці мають обов’язковий вплив на все подальше життя. Ура мудрому Фройду.