«Сентиментальний круїз» у пошуках винних

А чи знаєте ви, скільки скелетів у шафах ваших близьких? І чи знаєте ви, де шукати винних, причетних до цих скелетів?
П’єса «Сентиментальний круїз» дасть вам докладну відповідь на кожне з вищенаведених запитань.
У театральній касі, де ми брали квитки, нам сказали, що це комедія. Не знаю, чи то через неграмотність, чи то через необізнаність, чи то абсолютно випадково... Але із перших хвилин вистави стало ясно, що комедією тут і не пахне.
«Сентиментальний круїз» привіз із Франції Богдан Ступка чотири роки тому. На батьківщині творіння француженки російського походження Тамари Кандали успіху не мало, проте актори української драми змогли її оживити, та ще й так, що сама авторка залишилася під враженням і зізналася, що й не чекала на такий успіх.
Майстерність франківців важко переоцінити. Коли гасне світло і починається Дійство, приходить розуміння, що крім того, що на сцені, більше нічого не існує, що всі реальності зійшлися в одну – ту, котра у світлі рампи.
Це, на перший погляд, стандартна історія із мильних опер: мила родина, де усі піклуються один про одного, зразкова сім’я дволиких лицемірів, що за нудотно-солодкими посмішками ховають страшні таємниці та корисливі наміри.
Але у цю родину потрапляє їхня протилежність, такий собі посланець надії і просвітлення у середовище брудних секретів і нещирих почуттів. На його плечах – воістину велике завдання: віднайти абсолютне зло і знищити. Зло, відповідно, у комусь із даних людей і «знищити» означає «вбити». Все дуже просто. На перший погляд. Але із кожним своїм наступним кроком у пізнанні скелетів цієї родини священик Олександр (а саме він і є тим «обраним») заплутується все більше і більше.
Гра акторів нагадує море – її тональність кожної миті змінюється. Складається враження, ніби на сцені проведено уявне «коло уваги», у межі якого герої то вступають, то виходять за них. Концентрація напруженості то зростає, то спадає і щохвилини темп викриття взаємних злочинів стає все швидшим.
Розв’язка дещо передбачувана, проте саме вона допомагає віднайти відповіді на безліч запитань, які ставить вистава. Найголовніше з них: чи маємо ми моральне право вирішувати, в кого на совісті більше провин, адже вони вимірюються не кількістю, а тяжкістю, та й чи вимірюються взагалі? А може, сміливість брати на себе обов’язок вершити правосуддя і є найважчим злочином, найбільшою пихою, яку може дозволити собі людина?
Так чи інакше, це одна із тих вистав, які варто дивитися. Хоча б через те, що вона змушує думати.