Солодка-пресолодка Даруся

 Уявіть собі, що у вас є улюблений фільм. У вас в будь-якому разі він є. По тому, яке кіно у вас улюблене – можемо визначити, що ви за людина. Моя улюблена стрічка, наприклад, «Ідіоти» - Трієра (тож усі, кому накипить в кінці цієї статті – зробіть висновки). А ваша, може бути, ну, наприклад «Реквієм за мрією» Аронофскі. Геніальне кіно. 

А тепер уявіть собі ситуацію – ви живете в маленькій країні, Ліхтенштейн чи Андорра. Ні, занадто близько до цивілізації. Західне Самоа – одна з найновіших країн світу. Підходить. І у вашої країни вистачило грошей лише на те, аби купити ліцензію на прокат оцього фільму. І ви, разом з усією країною ходите на показ цього фільму. Щодня. Чи щотижня. Зрештою – коли інших розваг немає – бодай така – Аронофскі діти вчать у школах і універах. По цій стрічці діти вчать іноземну мову і словниковий запас у них ніколи не виходить за межі цієї стрічки.

Тому в іноземній мові немає слова Весна. Є лише Літо, Осінь, Зима. В іноземній мові є багато наркотиків.

Щоразу після такої розваги люди виходять з кінозалу плачучи. Щораз знов і знов їх зачіпає за живе цей біс Аронофскі. Після кожного показу виходить на поклон директор кінотеатру, йому аплодують стоячи, кидають в нього носові хустинки, щойно зашмаркляні... Директор кінотеатру задирає носа повище... І винюхує доріжку з пилу свого кіноапарату.

Переносимося до реальності.

«Гогольфест», 6 вересня 2010 року. Театральна сцена. Івано-Франківський музично-драматичний театр привіз до Києва драму - «Солодку Дарусю» за романом Марії Матіос. Хто ж не читав «Дарусю»? Читали її всі. Й всі прийшли на цей спектакль підготовані до історії про сумне буковинське минуле.

Три години вистави. Три години тяжкої доленьки українського народу. Три години катівень і ґвалтувань свідомості. І наче нічого більше немає в «Солодкій Дарусі». Побили, зґвалтували, понівечили, забрали хліб, налякали Сибіром... Все це я читав у книзі... Ну, а що далі, а далі що?

А далі – лише театр тіней – останнє ноу-хау, що ледь поспіхом встигли його освоїти українські режисери. Подумати тільки – скільки по країні їх випускається щороку. І всі вони учні Солодких Дарусь, а їх учні – учні Ще Солодших Дарусь. І так цей родовід тягнеться і тягнеться і ніколи не скінчиться.

Ви приходите на виставу – задля того, аби побачити красиві українські сорочки? Чи почути те, що вже прочитали в книзі? Ну гаразд, нехай читати – то зір псувати. Можна ж купити аудіокнигу, навіть купувати не треба в цій країні! Пішов – і завантажив – слухай тільки! А в тій аудіокнизі – стільки артистизму! Стільки драматизму! Я не слухав цю, але я слухав безліч інших – українських. Ваші співчуття.

Бо таке враження, що я слухаю одну аудіокнигу, дивлюсь одну стрічку, одну виставу, де мені кажуть – ти раб. Де режисерська робота зводиться до красівих декорацій і драматично завчених текстів. В кінці вистави усі обов’язково плачуть. Ні, ридма ридають! Стають і плескають чимдуж, а тоді повертаються додому і роблять все те ж саме – йдуть на панщину, б’ють своїх жінок, зраджують, вірять новим комунякам, сходять з розуму, вішаються.

Але ніколи не виходять за межі цієї вистави, цієї довжелезної стрічки. Бо запас дій обмежений, бо їх режисер – радянська школа, що кіно, що вистава – повинно чіпляти! чіпляти, я сказав!

Але не думати.   Бо мова, якою звертається режисер до глядача – мова радянської людини. А це значить, що ви просто спостерігач. Наклали – поїжте.

«Вп’ятдесят-третє ці актори грають Дарусю!» - голосить Матіос.

Лишається тільки п’ятдесят три Шевченківські премії отримати як знак якості. У всіх номінаціях.

В мене за це навіть сльози на очах виступили.