Ця мелодія зветься Франческа

Сучасний світ звик заштовхувати нас у нестримний чорторий часу і темпу. Все важче і важче стає вловити смак того життя в повноцінному його прояві. Ластик сучасності звик нашвидкуруч затирати такі важливі речі, як глибина почуттів, нестримність емоцій, дорогоцінність спілкування, а головне - неповторність, багатогранність і всепоглинаючість справжнього кохання. Але, незважаючи на ці безповоротні нівелювання почуттів, все ж вони нікуди не зникають. Все ж проростають зернятками в душі кожного, хвилюють і тривожать. І поки люди не втратили здатності любити і відчувати, доти тема кохання буде актуальна і цікава.  
Свою історію Франческа Джонсон (Ада Роговцева) розказує вже наприкінці життя. Вона пише листа своїм дітям і водночас усім нам. Ця жінка намагається достукатись не до розуму чи здорового глузду, а до самого серця. Зачепити там якісь незбагненні струни розуміння. Ніби намагається попередити про щось дуже важливе, про щось таке, що не можна пропустити в житті. Щось, що дозволяє відчути себе повноцінним.
Ось вона молода, приваблива жінка невисокого зросту, з розкішним русим волоссям, зібраним в тугий хвіст, в просторих джинсах і витертій картатій сорочці - Франческа Джонсон (Світлана Орличенко). Проводжає своїх дітей і чоловіка на ярмарку. Такий від’їзд сім’ї відбувається вже не вперше, тому Франческа цілком спокійна. Врівноважено і впевнено дає настанови дітям, звично цілуючи кожного на прощання. Лагідно заспокоює свого чоловіка, який цього разу чомусь не дуже хоче залишати її саму. І щоб довести, що все буде гаразд, сідає йому на коліна, звично обнімає за міцну шию, стримано цілує в щоку, і зрештою залишається сама в будинку.
Роберт Кінкейд з’являється в житті Франчески нізвідки, як буревій, як грім серед ясного неба. Цей дивакуватий мандрівний фотограф і письменник з червоними підтяжками випадково зупиняється саме біля її будинку, щоб спитати дорогу до рожевого моста. І вже з першої хвилини, з першого зацікавленого погляду щось змінюється десь там в її душі. Стан зацікавленості і якогось непояснюваного, навіть дитячого захвату повністю поглинає Франческу, тому вона не може його зараз от так просто відпустити, він будь-що має залишитись. Вона навіть готова взяти ініціативу в свої руки, дбайливо пропонує чаю, а потім і вечерю. Чим далі протікатиме їхнє спілкування, тим красномовнішими ставатимуть її погляди, неквапливі роздуми перебиватимуться промовистим мовчанням. Захоплена новими почуттями, Франческа то пильно вдивлятиметься в свого випадкового гостя, то ховатиме погляд десь в закутках кімнати. Коли ж Роберт вперше торкається її руки в рукостисканні, вона затамовує подих, і почуття просто переповнюють її вже й так неспокійне серце. Переповнюють настільки, що стають абсолютно нецікавими думки таких ласих до пліткарства городян маленького фермерського містечка. Впевнено і навіть різко, дратуючись, Франческа заявляє, що незважаючи ні на що і ні на кого, хоче провести час з Робертом, доторкнутись хоч якось до його життя, до його роботи, до його вічної подорожі, адже це те, чого їй бракувало в усталеному рутинному життєвому темпоритмі. Він ніби втілення нездійсненних мрій, він – її рожевий міст. Тому вона безвідмовно допомагає йому в роботі, уважно слідкуючи за кожним його невимушеним рухом, за кожним спалахом його фотоапарата.
І як би не було, всі рожеві мрії так чи інакше змушують нас повертатись до своїх витоків, у безтурботне дитинство. От і Франческа шиє рожеве пишне дитяче платтячко, замінюючи ним своє нудне, сіре вбрання. І все це тільки для нього, щоб привернути увагу, щоб сподобатись. У цьому вбранні вона стає чутливішою, по-дитячому наївною, ледь вловна сором’язлива і щира усмішка зявляється на її обличчі. Переповнені почуттями, все ще ніяковіючи, вони танцюють, веселяться і врешті-решт почуття беруть гору, і впевнено взявши Роберта за руку, Франческа рвучко тягне його за собою нагору, у вир любовних переживань. 
Чотири дні любові, безтурботності, закоханості, легкості, забуття. Усі чотири дні вона з ніжністю пригортається до його теплого тіла, міцно-міцно обіймає і цілує, ніжно огортає його своїми розкішними, довгими косами, неначе хоче залишити його в собі назавжди. Вона летить, цей політ на крилах пристрасних почуттів виглядає легко і невимушено, і цей її мрійливий політ назавжди залишиться відбитим на світлині.
Але чотири дні минають. Невпинно насувається час неминучого вибору: залишитись вірною сім’ї й обов’язку, чи Роберту і своєму серцю. Франческа, як любляча мати, відкинувши всі внутрішні протиріччя, холоднокровно і безкомпромісно відмовляється від мрії на користь сім’ї. Вона не може вирішити інакше, адже вона не егоїстка і розуміє всі наслідки її від’їзду. Франческа наче тверда у своєму виборі, але здається варто Роберту промовити хоч слово і вона забуде про все на світі: «Якщо будеш мене вмовляти, то я поїду з тобою, бо я жива і хочу тебе для себе». Вона до останньої миті не може повірити, що він їде, а коли усвідомлює, що залишилась сама, кричить і виє з болю від усвідомлення чогось втраченого, чогось, чого вже ніколи не повернеш…
Шумно і гамірно повертається її сім’я, приносячи з собою звичний плин життя, і ніхто не помічає, що з Франческою щось не так, що вона перебуває десь далеко думками, неуважна і розсіяна. Тепер вона має свою таємницю, свої солодкі спогади про чотири дні, які залишаться в її серці на все життя. Вона має в серці мрію і любов, рожеве плаття, до якого не дозволяє торкатись нікому, рожевий міст і відбитки рожевого минулого на старих фотокарточках…