категорії: блоґ-запис

Ескізи з життя аквареллю

(ескізи з життя аквареллю)

 

Так, вона цим жила. Час – віддавала, думки – віддавала, почуття – віддавала… дарувала себе, аби лиш довше побути там, у цьому дивовижному світі.

Танець був для неї усім: коханцем і натовпом, маскою й обличчям, волею і сумлінням, криком й тишею, сльозою та посмішкою, сонцем і ніччю… Був тим життєдайним повітрям, що його пожадливо вдихала спраглою душею. Шістнадцять незабутніх років присвятивши йому, думала, що для серйозних стосунків цього ще занадто мало. Віддавши юність, мріяла віддати життя. Присвятити…

          * * *

Художня гімнастика була для неї останньою й надалі єдиною наймилішою гаванню. Причаливши саме сюди доволі пізно, усі зусилля поклала, аби наздогнати швидкоплинну ту течію. Танцювальна зала стала для неї найсвятішим місцем, Храмом мистецтва, що дуже скоро перетворився на домівку. Проте, танцювала не лише там, танцювала завжди й усюди… Тренування – конкурси – тренування – змагання – тренування – чемпіонати – перемоги… Так вона жила, й усі, хто оточував її, давно з цим змирилися. Вони знали, що реальний світ для неї – лише обгортка, лише маленькі дверцята туди, де панує динаміка, експресія, справжність думок і почуттів. Там і тільки там була вона різною… була собою.

Вечорами пила несолодкий зелений чай на підвіконні свого світу й розмовляла з Терпсихорою. А ще… а ще вона любила бузок і бузковий колір. Над усе…..

               * * *

У неї було безліч костюмів… Блакитного кольору шифонові сукні… біло-рожевої органзи накидка, а до неї – малинове трико, вишите дрібним бісером… червоно-чорна «іспанка»  – довга спідниця, щось подібне до тих «танцюючих спідниць», у котрих пристрасні жінки Іспанії підкорювали серця відважних тореадорів…. білосніжне трико з шовковими кремовими рукавами….. Однак, найулюбленішим її костюмом був «бузковий»… він зовсім не був схожий на ті, інші… Якщо всі вони відображали лише певні риси її характеру, лише окремі тонесенькі струни душі, то цей – БУВ нею, а вона – ним. Ніжно-бузкове трико-сарафан зі світло-фіолетовими вставками на шлейках, спереду – срібно-бузковими та фіолетовими нитками вишитий малюнок-абстракція, а до спини пришиті світло-бузкові шифонові, надзвичайно легкі крила, на кінчиках котрих – тоненькі резиночки, на обидва зап’ястя, на голову зазвичай вдягала в’язану бузковими нитками шляпку (закріплювала бузковими невидимками). Як же вона обожнювала цей костюм!... Адже виготовлений він був повністю нею самою – від ідеї до намистинок на крильцях.

                            * * *

Море…. Кольорове море… Посередині, на різнобарвних хвилях – тендітне божество… гойдається… то вище піднімається, то опускається…. Підстрибне – мов завмирає у повітрі… Море – фон, у божества – соло.

Займаючись у групі, вона завжди жила власним життям, виділялася (й відділялася) з-поміж інших дівчат-гімнасток. Саме тому погляд будь-якого споглядача одразу зупинявся на стрічці бузкового кольору та на створінні, що робило гімнастичні трюки з цією стрічкою. Інші стрічки – дійсно були лише кольоровим, розмитих контурів, морем…

             * * *

Відмовитися було неможна. Та й навіщо? Адже вона так цього хотіла… Стільки мріяла… У снах бачила себе там…

Наближався час міжнародного конкурсу з художньої гімнастики у середній віковій категорії. Окрім жаданої перемоги на кону було ще й звання Кандидата у майстри  спорту. На цю подію чекали сотні найсильніших. Чекала й вона. То був ледь не єдиний шанс зробити помітний крок вперед на терені улюбленої справи, без якої не мислила власного життя.

З її країни мали брати участь ще двоє сильних гімнасток. Проте.. це її не хвилювало зовсім, як не хвилювало й те, що половина учасників – вже титуловані, досвідчені спортсмени. Її хвилювала нова постановка…

Вона прагнула дивувати, що, власне, виходило у неї без особливих зусиль. Проте, тут потрібен був сильний номер, адже вразити вибагливе журі на подібних конкурсах – справа майже недосяжна. Для цього необхідно було стрибнути вище голови. Для неї ж це означало – стрибнути «подвійний в кільце». Або зробити «перекидний» у повітрі, або… Словом, потрібна була першокласна програма, а результат – у  прямій залежності від кількості краплин поту, витрачених на тренування…

          * * *

Почалися виснажливі тренування. Виснажливі – на думку м’язів, а за словами душі – оновлюючі та життєдайні.

Ось бузкова стрічка… звивається, пурхає, нервує… Стрімкий зліт – повільне опускання… Тонкий шматочок бузкового атласу охоче слухається руки тієї, котра ним керує. У неї безліч ідей – вихор! Нині кожна з них під впливом неймовірної наполегливості помалу знаходила шляхи своєї реалізації. Подвійний стрибок в кільце… – має вдатися. Певно, що вдасться.

О! А що, якщо додати спортивно-гімнастичний «фляк»?.. Сальто – небезпечно для художньої гімнастики, а от фляк – можна спробувати. Хоча… без опори на руки… іноді ця ідея видавалася цілковито нереальною. Проте… чи є щось нереальне для тієї, котра покликана братися за недосяжне, приборкувати неможливе, а нереальне перетворювати на здійсненне?..

Вона бачила ціль, інше – потьмарювалося. Був стимул – була й енергія. На одному подихові летіла вона до омріяної мети. Номер вже було поставлено, лишалося відпрацювати його технічно. Адже він складався з безлічі нових елементів, а старі було надзвичайно ускладнено. Це було щось нове – свіжі квіти в пістрявому букеті її життя.

                 * * *

 – Дякую тобі, люба! Дякую, мила Терпсихоро! Яка ж ти щедра до мене!.. Натхненню, що даруєш, немає меж!.. Сьогодні перший раз вдалося зробити фляк…

–        Квітонько, ти боялася?

–        Ні! Зовсім ні! Так хотіла… Так прагнула… Знаєш… так… мов хвилею! Захопило… Ледь відірвалася від підлоги – мов яка неземна сила перекрутила мною у повітрі!.. Це – диво!

–        Не диво, моя дорога, то я була поруч…

–        Знаю! Ти – диво!

 Чашка зеленого чаю так і лишилася забутою на підвіконні…

                  * * *

Невже?! Ой, нарешті! Дочекалася… Цей день настав, омріяний і світлий. День, що обіцяв сяйво успіху та насолоди.

Травма вже більше не нагадувала про себе, лише малесенький синець хитренько так натякав на невдало виконаний нещодавно фляк.

Номер її виступу – сімдесят сьомий. «Терпсихоро, чи хороший це знак?» «Як вирішиш…»

Метушня… Галас… Гамір… Запах жаги до перемоги… Присмак мрій… Аромат парфумів та лестощів змішується з нотками хвилювання, цифрами на табло та голосами суддів (чи ці змагання транслюватимуть?)…

«Four–point–five, five–point–zero, five–point–zero, five–point–zero, five–point–zero-o-o-o! Congratulations to number seventy-six!»

«The next competitor’s number is… seven, the lucky one!»

«Йди, твій виступ!.. Впораєшся, вірю у тебе!» «Де стрічка?» «Ось».

        * * *

Очей не відірвати… Ніжно-бузкове божество змахує крилами – й злітає!.. Стрічка то огортає тіло, то здіймається в повітря…Божество кружляє – кружляє стрічка… Цілковите мовчання… Лиш музика та бузкове квіття… танцюють в парі… Елемент за елементом танець досягає кульмінації.

«Зараз фляк… Вона зможе».

«Зараз фляк… зможу…»

Змах стрічкою – бузковій атлас летить у сторону. Нахил корпусу, замах… І… тендітне тіло легко злітає у повітря. Завмирає… Тоненькі шифонові крильця майнули над її головою, затріпотіли, заграли… Сотнями вогник світився на  них бісер, а малюнок на трико у цю коротку мить було видно найкраще – він весело закликав усіх присутніх підбадьорити гімнастку.

«А раптом не вийде…? Раптом невдало приземлюся?... Чи достатньо відштовхнулася?.. Ой, треба ж руки тримати рівно! А погляд…! Я ж не бачу, куди зістрибувати! Що ж це за погане передчуття?... Дивно воно мене переслідує… А як же чудово – летіти… хоч на одну-однісіньку мить відчути пташину свободу та легкість!.. Як же чудово!.. Щось дивне коїться із тілом – що далі буде? Як торкнутися землі?.. Страшно…»

«Не бійся, кажу я тобі, не бійся! Просто сприйми усе як є. Зосередься, мобілізуй сили і… вір у себе… Вір! Але……..»

Змах бузкових крил… стрімкий оберт у повітрі – і… нестерпний біль! Легкий скрик…. тиша, лиш музика… шок… жах… лице зблідло – й враз спалахнуло… Страшна думка: «Впала…….. Це поразка…… усього життя».

Але як так? Зала аплодує! Вона сидить, бідолашна, намагається розтирати ногу, але біль не вщухає…. Зала аплодує ще голосніше…. Вони що, не розуміють, що сталося?! Ще голосніше, голосні-і-і-іше…. У вухах лунають відголоски оплесків…. Вони заглушають решту звуків…. Заглушають усе… і біль також. Саме тому вона піднімається, знаходить сили, долаючи перешкоду за перешкодою, дотанцьовує програму. Оплески не вщухають… Так голосно!

 «Five–point–zero, five–point–zero, five–point–zero, five–point–zero………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………»

  Більше не чула нічого…. Ані оцінок суддів, ані болю, ані вітань, ані биття свого серця… Заніміла. Лиш запах бузкового квіту, зеленого чаю й Терпсихориного волосся, що мішався із запахом перемоги – гірким, нестерпним, проте солодким та приємним.