Інтерв'ю з Іваном Андрусяком

Ох, навіть й не очікувала, що електронне інтерв’ю видасться таким напрочуд гарним. «Просканувавши» особистий сайт поета, прозаїка, літературного критика та успішного перекладача Івана Андрусика, вирішила ставити питання, дотичні до літературної сфери й не тільки. Відповіді мого співавтора якнайповніше розкрили суть того, про що питалося. Та ще й, погляньте, у якій гарненькій обгортці їх подано!

– Деякі філологи не без крихти прикрості помічають, що тягар філологічної освіти дуже часто заважає висловлюватися «нормально». Чи стикалися Ви із ситуаціями, коли, здавалося б, висловлюєтесь доволі зрозуміло, а співрозмовник не вловлює суті, намагаєтеся перефразувати – виходить ледь не те саме?

– У студентські роки таке бувало частенько, але довго не протривало – може, тому що я ще на п’ятому курсі пішов працювати журналістом, а там подібні фокуси, м’яко кажучи, не вітаються. Ось якби я пішов у «чисту» філологію, в науку, – то, може, й досі таке б зі мною траплялося. Але «жива» література завжди мене вабила більше, а журналістика видавалася трохи ближчим до неї світом, ніж наука, до якої я, тим не менше, маю величезний пієтет.

Ну і є ще неодмінна рятівна соломинка іронії, котра в таких ситуаціях, певно, буде найдоречнішою. Скажімо, всі мої друзі знають, наскільки полісемантичним – себто багатозначним J – може бути соковите словечко «дискурс». Направду не існує в природі сфери, галузі чи ситуації, до якої його неможливо було б «пришпандьорити». Ото, скажімо, сиджу я собі в туалеті й думу думаю, а тут моїй восьмирічній дочці теж приспічило; то як ви гадаєте – що вона скаже? Авжеж, скаже із-за дверей так: «Тату, вилазь із дискурсу!» І матиме абсолютну рацію!!! J

 –  Скажіть, будь ласка, яким чином іпостась поета й іпостась критика співіснують у Вашій діяльності? Себто, чи можете Ви назвати себе критиком власних творів? Або ж ці два «літературних обличчя» ніколи не дивляться одне одному у вічі?

–  Сам собі я, очевидно, найжорстокіший критик, а інколи навіть і цензор – звісно, лише в естетичному сенсі. Але це радше сфера психології творчості – ну й елементарна вимогливість до себе, без якої не зробиш нічого путнього, хіба випадково...

Гадаю, що письменник просто приречений критично дивитися своїм книжкам не лише в очі, а й у значно, даруйте, пікантніші місця. Бувають, звісно, інтуїтивні генії, яким це все «до лампочки» – але я до них об’єктивно не належу.

Узагалі ж, я не маю себе за літературного критика – в класичному розумінні цього терміну, яке не виходить за рамці науки літературознавства. Просто, читаючи ту чи іншу «не свою» книжку і відстежуючи відтак її критичну рецепцію, я іноді виявляю, що мої особисті враження можуть доволі радикально розбігатися з прочитанням її «справжніми» критиками. І тоді я пишу якийсь текст, покликаний скориґувати критичну візію цієї книжки. Насправді він завжди дуже суб’єктивістський і надміру емотивний для того, щоб претендувати на поважні наукові характеристики. Це радше щось середнє між есеїстикою і літературною журналістикою.

–  Яке Ваше ставлення до нещодавно випечених неологізмів-дериватів, до складу яких входять різноманітні англіцизми, на кшталт «приконектитися», «зафрендити», «месиджуватися», «окейненько» й т.ін.? Бруд чи розвиток під впливом технологічного прогресу?

До цього моє ставлення принаймні краще, ніж до словечок на кшталт «тіпа», «вопше» чи «капєц» – але не менш іронічне.

Зрештою, мова – це живий організм (це для мене не просто стандартна фраза, а я в цьому направду щоденно пересвідчуюся, працюючи літературним редактором), і нічого поганого в тому, що вона іноді в такий спосіб «випендрюється», я не вбачаю. Тим паче, що ці словечка навряд чи мають шанс видертися поза рамці свого стилю, а крім того, вони – на відміну від усіляких «капєців» – «видереватоложені» цілком на український лад, а не «язикакнуті».

–  Поділіться, будьте ласкаві, що виникає першим: натхненне бажання написати щось або ж краплинка загальної ідеї, що згодом виллється у поетичне море?

–  О, це дуже конкретне, я б сказав, навіть прагматичне питання! На нього може бути лише така ж конкретна й прагматична відповідь: коли як...

  –  Ну й наостанок, суто жіноче питання з апелюванням до суто чоловічого розуму. Як Ви гадаєте, чи не забагато бере на свої тендітні плечі сучасна жінка? Можливо, там вже далеко й не жіночі плечі… а купа сталевих м’язів?..

–  Гадаю, що жінка бере на свої плечі лише те, що ми, чоловіки, їй дозволяємо. Звісно, не в маскулінному сенсі «дозволяємо», а просто в житейському.

Я людина трохи старожитнього виховання, тож вважаю, що так звана рівність чоловіка і жінки в усіх сенсах – це абсурд. Як на мене, слід вести мову передовсім про рівність можливостей, та й то лише в одному сенсі – інтелектуальному. Що ж до емоційного, то тут жінка зазвичай набагато вища від чоловіка; а у фізичному сенсі все, ясна річ, навпаки.

Тому я вів би мову про гармонію, яка – в ідеалі – полягає в тому, що чоловік береже жінку в сенсі фізичному, жінка береже чоловіка в сенсі емоційному, і вони обоє мають однакові можливості для самовираження в сенсі інтелектуальному.