Одна легенда про львівську вулицю

Іноді вночі я прокидаюся від тихого схлипування на вулиці. Досі не можу зрозуміти, чому його чую лише я. Часами те ридання видається нестерпним попри ноти печалі та відвертої безнадії у ньому. А трапляється, що хочеться вийти на вулицю і заспокоїти ту дівчину, яка вже довго шукає спокою біля мого будинку.

Чи то мені причувається, чи то дійсно так було, але принаймні існує доволі цікава легенда про цю жінку, яка намагається повернути свої картини.

Колись у моєму будинку жила художниця. Назвемо її Марією, бо ніхто не пам’ятає справжнього імені. Вона була би схожа на інших пересічних панянок, якби не мала однєї особливості – довгого вогняно-рудого волосся. Через це її іноді навіть вважали чаклункою.

Дівчині доводилося багато працювати, щоб вижити. Марія малювала картини, а потім їх продавала.

Працювати доводилося кожного дня, адже роботи не були дуже майстерними, та й вона не була професіоналом. Проте дівчина старалася.

Кожна картина була немов дитина, тому завжди час прощання з ними було складним.

У Марії ще декілька років перед тим виникла ідея зобразити свою матір. І це було б тоді єдине, що нагадувало про рідну людину.

У кутку її кімнати біля вікна та письмового стола стояв мольберт з новим полотнищем, на якому були контури майбутнього зображення.

Через місяць робота вже була виконана вже на третину. Марія дуже пишалася собою і хотіла якомога швидше завершити свою роботу якомога швидше.

Одного весняного вечора не стало світла. А Марія саме в той час почала читати книгу. Раптово її охопило дивне відчуття, проте вона не звернула на це особливої уваги. Жаль було переривати читання, тому дівчина взяла на кухні свічку і вирішила продовжувати. Проте вона почала ставати сонною, а згодом і взагалі заснула за своїм робочим столом. І тоді випадково зсунула рукою свічку, і та впала на землю… Звук був нечіткий, тому Марія нічого не почула.

А вогник почав підхоплювати все на своєму шляху: спочатку занавіски, потім перешов на книжки, а згодом й на картини. І лише тоді, коли температура стала надто висока, художниця відчула це і прокинулася. І почала кричати. Але найперші думки були не про те, щоб врятуватися або погасити вогнище – а про картину своєї матері. І художниця кинулася до неї. Та половина вже згоріла. А Марія продовжувала кричати і плакати аж до того моменту, поки полум’я не поглинуло її останні звуки.

А далі було вже те, що відбувається завжди: помітили сусіди, вдарили на сполох і так далі..

Проте Марії не знайшли і залишків картини теж.

Але з того часу на вулиці, де була пожежа, чується, ніби це художниця кричить і намагається врятувати свою картину… 

Ліліан Габрель