«470 віршів по мотивам моїх картин». Про сучасного українського художника презентували книгу
Нещодавно відбулася зустріч із видатним українським живописцем Іваном Марчуком та письменником Олександром Климчуком в одній із столичних книгарень.
Видавництво «Український письменник» презентувало книжку Олександра Климчука «Я єсмь…». Це перша повновага біографія Івана Марчука, яка побудована за принципом діалогів – між майстром слова Сашком Климчуком та майстром пензля Іваном Марчуком.
Уся увага книгарні була прикута до сивовусого й дивакуватого художника, сучасного генія, за версією британської газети «The Daily Telegraph».
Розповідав Іван Степанович про різне: книжку свого побратима, випадки підробки картин, поета, який присвятив стоси віршів його полотнам, а також Одіссею за кордоном. А почав лауреат Шевченківської премії свою оповідь про випадок з підписом Пікассо.
Автограф Пікассо
«Якось приходить Пабло Пікассо зі своїм товариством в ресторан «Ротонда». Його компанію садять за столик і кельнер, який їх обслуговує, упізнає великого художника. І дуже просить: «Маестро! Чиркніть що-небудь. Я годую вас усіх за рахунок закладу!». Пікассо взяв серветку, написав щось і віддав йому. Розпорядник подивився, а потім здивовано перепитує: «Маестро! А підпис?!» Художник відповідає останньому: «Я ж не казав, що я купую ваш ресторан».
А далі Іван Марчук перейшов до власне самої книги, деталей її створення та своїх коментарів.
Криниця глибока і бездонна
«Я герой цієї книжки. Можна тільки уявити, як складно про мене живого писати. Саша Климчук фактично йшов по лезу бритви, йому потрібно було так маневрувати, щоб водночас не розізлити мене своєю книжкою, та і не приголубити, бо я цього дуже не люблю. Тому ми бачилися з ним рідко, оскільки я багато мандрував по світах. Пишучи книжку він говорив: «Іване, я не навчаю тебе малювати, а ти не вчи мене писати». Якби мені не сподобалася книга, то я здійняв би бучу в пресі і її зняли з продажів та ліквідували. Але Саша написав хорошу книжку і всі, хто її читав, хочуть повернутися до неї. Він молодець, дуже гарно вміє писати, лавірувати. Скажу навіть більше. Недавно бачився з академіком Іваном Дзюбою. І мій друг, поважний літературознавець заявив, що такої книги ще не було в українській літературі. Він та його сім’я із захватом прочитали її. Такий от схвальний відгук. Скажу, що мій друг Олександр Климчук пройшов цю дистанцію навідмінно, у мене нема до нього ніяких претензій. Він опустив відро в глибокий колодязь, набрав повне води й витягнув його, але криниця глибока і бездонна. Сашу ніхто не повторить так само як і мене».
470 віршів
«Один чоловік, побачивши мої картини в Тернополі на виставці, просто-таки збожеволів. Це, як виявилося потім, поет із Мелітополя Олег Гончаренко. Він почав писати вірші на теми моїх картин і надсилати мені для прочитання. Прислав 20 поезій, запитуючи, чи вартісні вони. Я читаю і щось вони не йдуть, якісь тяжкі, кострубаті рядки. Потім почав заново перечитувати вірші, і вже опісля до мене почала доходити їхня глибинна суть. Прийшов час, коли Олег надіслав цілу збірку. Поет із Мелітополя написав аж 470 віршів (!) на мотиви моїх полотен. Де у нього взялося стільки фантазії? Одному Богу відомо».
Шість тисяч карбованців за роман
«Спроби написати книжку про мене вже були. На початку 80-х років покійний нині прозаїк Володимир Дрозд сказав: «Іване, дай мені шість тисяч карбованців і я напишу про тебе роман». Але я не погодився. Був ще один письменник з Тернополя, який усе життя хотів написати про Івана Марчука. Вже домовилися й зустрілися. Говоримо. А потім я ненароком сказав, що у мене є дві еталонні книжки про художників це – «Жага до життя» (про Вінсента Ван-Гога) та «Муки і радості» (про Мікеланджело Буонарроті) письменника Ірвіна Стоуна. Я це сказав і більше ми не бачилися.»
Про випадок на Андріївському узвозі.
«Пам’ятаю про випадок підробки моєї картини. Дзвонить якось галерист, який працює на Андріївському узвозі та й каже, що один колекціонер придбав картину, але без точного підпису, тобто вказано лише Іван Марчук. Я почав розпитувати про неї. Він розповів, що там зображена сільська родина з дитятком на руках. «Я ж ніколи діток не малював», – подумав я. Попросив, аби мені привезли це полотно. Детально ознайомившись з картиною, згадав, що один раз за життя малював маленьку дитину, але її не видно. Копіювальник не зміг зобразити дитя. Тоді я все пригадав і розсміявся. Виявляється, це моя картина на сюжет Шевченкової «Катерини» під назвою «Сільська родина». Але копія препаскудна. Даремно той колекціонер заплатив за неї. Таких випадків на узвозі бачив декілька і ніколи не питав у продавців про ці картини.»
Зарубіжна Одіссея
«З 1975 року думав, як утекти з Радянського пекла. Мене не визнавали, не виставляли, не нагороджували. Тільки-но впала залізна завіса, я втік аж до Австралії. Якби там залишився, то через три-чотири роки став би художником континенту №1. Мені пообіцяли обладнати майстерню, створити всі умови для творчої роботи. Там люблять людей, які щось вміють робити. А не так як у нас, одна чорна заздрість. В Україні творчі люди нікому непотрібні. Там я належав сам собі, не було ніяких негативних емоцій…»
Американська трагедія
«У США дожив до теракту. Поїхав якось з виставкою до Нью-Йорка. Вискочив у магазин і враз – бачу дим… Зацікавившись, підійшов ближче й побачив його біля антен. Потім спостерігав, як димлять дві висотні будівлі, як 2 свічки, а навколо машини, сирени, паніка. І в один момент будівля нахилилася й пішла додолу…крик, лемент, плач, усі тікають. Після цього вирішив повернутися додому. Шість днів сорок тисяч літаків, які щодня витали над Америкою, тоді стояли на якорі. Довгий час не міг придбати квитки, тільки на шостий день купив. Приїхавши в Україну, довго приходив у себе, а вже потім звик до того, що кожного року на цій землі мені все гірше й гірше живеться.»
Яр Левчук Сіль, Фото автора
