''Гадом'' буду!
Цього ніхто не чекав! Про «Братів Гадюкіних» не забули, але повірити, що через одинадцять років вони вийдуть на сцену і зберуть повний Палац Спорту, було майже нереально.
Хоча такі чутки з'являлись в пресі ще рік тому, що буцім-то Олег Скрипка активно займавсь агітацією Кузьминського для тимчасового «воскресіння» команди «хлопців з Бандерштату». І ось, 20 січня сталось чудо.
Легенда українського панк—року яскравим вогнем непідробленої енергетики та фантастичного драйву засвітилася в душах меломанів із усієї України. Це справді знакова подія, бо де ще ти так зустрінешся зі своїми друзями, котрі загубились у вирі подій, з справжніми хлопаками з «файного міста Тернопіль», Чернівців, Луцька чи Хмельницького, а тим більше перетнешся з так званими ві-ай-пі персонами, як то Славко Вакарчук чи Юрій Андрухович з друзями.
Брати об’єднали кілька поколінь. За такий тривалий період назбиралось доволі багато бажаючих. Хтось згадував давні часи, хтось виріс на цьому, а для когось це стало відкриттям. Так чи інакше, люди були несхожі між собою, різних смаків та різного виховання, старі й малі, важко було визначити їх особливу приналежність до певної субкультури. Батьки не лише відпускали своїх діточок подивитись на справжніх музикантів без жодних заборон, а й часто самі приєднувались. Ба, навіть чоловічої статі було набагато більше, аніж завжди, бо це дуже помітно саме на великих концертних майданчиках.
Ми всі разом зібрались, щоб почути легендарні «Жовті стрічки», «117 статтю», «Звьоздочку», «Наркоманів на городі», «Лібідо», «Карпати» програли футбол» та «Аріведерчі, Рома». Ще до появи «Братів наших старших» було зрозуміло – має бути гаряче. Розпалювали серця та електризували повітря в той вечір оголошені нещодавно найкращою командою року, гурт «Перкалаба». Ці кєнточки справді мають щось таке, що примушує людей відчути гуцульські ритми і посміхнутись ширше. Хоча останніх, тобто посмішок, вистачало й так. В цей морозний вечір на Київ спустилось щастя, яке зігрівало спраглі до танців і веселощів тіла. Це тепло ще довго зберігатимуть всі, бо що чекали – те й отримали. «Гадюкіни» змінились зовнішньо, але з перших акордів «Було не любити» стало зрозуміло талант він є або немає – і це назавжди. Набравши повні легені повітря перед першими словами, котрі так знайомі, ти зміг видихнути під останні звуки «Всьо чьотко». Загальну картину доповнювали пишні дівчата в блискучих сукнях і боа на бек-вокалі та духова секція ще зовсім молодесеньких хлопчиків, котрі, здається, самі є ровесниками гурту. Зі сцени на нас дивились намальовані «герої цього вечора», а над головою висіли, ніби герб, поєднані на земній кулі гітара й сакс.
«Гадюкіни» йшли зі сцени і обіцяли повернутись років так за 20. Але вірити краще словам С.Кузьминського,котрий сказав, що якщо це комусь потрібно, то повернення на сцену не виключено. Отож, українські «Б.Г.» лишили нам на пам’ять свої пісні, як «жовті стрічки», а ми – щасливі й закохані, чекатимемо їх з радістю.
