Христина Лукащук: «Мої твори радше чуттєві, ніж еротичні»

Львівська письменниця Христина Лукащук, роман якої «Рожевий і ще раз рожевий» торік отримав відзнаку конкурсу «Коронація слова», не могла стримати радості успіху. Таким чином щастя сублімувалося в творчість. А відтак цьогоріч на конкурс авторка відіслала одразу п’ять романів, два з яких отримали відзнаку «Вибір видавця». У книгарні «Є» Христина Лукащук презентувала свіжовидані новинки: роман «Експортерка» (ЛА «Піраміда») та «Фреска» (вид. «Астролябія»).

 - Не можу не тішитися з цих книжок і ще з двох приводів, – зізналася авторка. – По-перше, моє письмо нарешті визнала мама, яка минулого разу пропонувала спалити весь тираж «Рожевого і ще раз рожевого». А по-друге, обидві книжки я сама проілюструвала.

 «Екпортерка». «Люди вперто не хочуть вірити у щастя. Чому?»
Христина Лукащук розповіла, що після успіху на «Коронації слова» захотілося написати щось шалене, добре і відповідальне. Тоді під руки потрапило оповідання, з яким авторка дебютувала на літературному фронті. Перечитавши його, усвідомила, що все написане збулося. Жахнулася і зрозуміла, що писати – це, перш за все,відповідальність…  

 - Я довго вибирала серед знайомих прототипи для героїні, думала чию долю покласти в основу, – пригадує Христина Лукащук. –  Відтак, головною героїнею стала рідна сестра моєї товаришки, якій з невідомих причин не щастить в житті. За сюжетом героїня, яка дорослішала без матері за часів соціалізму, прагне щастя, але не знаходить його у власній країні, а тому їде на пошуки кращого закордон. Але біда ходить парами і на чужині жінка також потрапляє у неприємні пригоди. І коли здається, що нема чого й чекати від долі раптом з’являється омріяне щастя, яким завершується книжка. Як написав Іван Лучук, «останній розділ короткий, проте сповнений оптимізму, наче ставить грубу печатку, з якої струменить не те що оптимізм, а ціле щастя».

 Той щасливий кінець отримав масу критики, мовляв це «ляпас читачу». У романі є момент, де героїня працює на свинофермі, тож інші казали, що добре було б закінчити, наче дівчина прокидається серед свиней і розуміє, що щастя – то лиш сон… «Тоді я зрозуміла, що люди вперто не хочуть вірити у щастя. Чому?» – скаржиться авторка.  

 - Не знаю, чи у прототипа героїні теж все буде так щасливо, – сподівається Христина Лукащук. – Часом надзвонюю і розпитую, наразі наче є поступ у правильному керунку. Проте вона ще не знає, що її доля покладена на сторінки. Я лише нещодавно передала їй книжку до Італії…

 «Фреска». «Чуда трапляються, але їх треба спровокувати».

Письменниця багато зустрічала випадків, коли чоловіки пишуть про жінок або навпаки. А остання книжка Михайла Рошка спонукала її спробувати зробити це краще. Хоча писати книжку від імені чоловіка стало справжнім викликом, бо думати чоловічими категоріями виявилося непросто.

 - Я консультувалася мало не з кожної фрази з різними чоловіками, з фахівцями, медиками, психологами… Коли закінчила писати і відіслала роман на «Коронацію слова» з чоловічим псевдонімом. І коли в рецензії написали, що «тільки чоловік може так по ідіотичному закінчити повість, так зневажати думку жінки і робити з нею все що заманеться», я зрозуміла що експеримент вдався.

 Часто авторку звинувачують у надмірному еротизмі в книжках.

– У мене всі книжки дуже чуттєві і з елементами еротики, – пояснювала Христина Лукащук. - Саме ці риси і відрізняють мою прозу від інших. За сюжетом роману сорокарічний чоловік одного ранку прокидається і розуміє: дружина, що прожила з ним поряд все його життя, не зовсім та людина, з якою він одружувався. І він починає шукати, що ж саме стало причиною цього похолодання в їх стосунках. Еротика – це не самоціль. Мої твори радше відверті. Йдеться про ту відвертість, завдяки якій ми можемо отримати бажане. Якщо ти хочеш бути щасливою, досягнути гармонії, треба, перш за все бути, відвертою сама з собою, тоді з партнером, а решта – налагодиться. А не приховувати все і чекати чуда… Чуда трапляються, але їх треба провокувати. Це те, що я намагаюся робити – провокувати відвертість кожного, аби кожен міг зрозуміти, що він не сам і має всі права на щастя.  

На моє прохання один із текстів пані Христини прочитав Олексій Севрук, україніст, перекладач, літературознавець. З його згоди звісно викладаю його рецензію. Трохи неформатну, бо ж писану у листі, так би мовити, не для широкого загалу. Але, як на мене, це варто почитати.

«Книга загалом сподобалася, читав майже не відриваючись, дочитав менш ніж за добу. Сподобалось ось що:
По перше, заробітчанська тематика, яка є актуальною і без сумнівів має право на більшу міру озвучення, ніж їй дістається. Здається, крім есеїстики Петросаняк та роману Левицької покищо про це написано небагато. Вдячне поєднання екзотики та екзистенційних глибин.
По друге, писано з погляду жінки, яка є чуттєвіша як до тієї таки екзотики, так і до «екзистенційних глибин» (пошуки власної тожсамості, «поневіряння» по «заграницях», тощо). Все це описано з подекуди майже золівським натуралізмом та зі смислом про абсурд, котрий досягає рівня Кафкової Америки (особливо у цьому плані сподобалась частина, в якій героїня працює на свинофермі, один з найкращих пасажів, як на мене). А опис першого хлопця героїні – то, так би мовити, безжалісне дзеркало, наставлене всьому українському чоловіцтву.
Ну і по третє, еротика. Авторка досить вдало передає тонкі нюанси людської сексуальности (чи сексуаліти?), місцями виходить досить поетично. Як от у сцені, що відбувається в трамваї – майстерний опис внутрішніх переживань молодої дівчини, що зненацька усвідомить як своє, так загальнолюдське лібідо.
Мушу зізнатися, що еротичні частини тексту мене найбільш знепокоюють (у літературному сенсі). По мойму, не обов'язково було всюди вдаватися до букавльних дослівностей; тут можна було бути трохи делікатнішою і не «переборщувати» з експліцитними деталями. Це, на жаль, тягне увесь текст кудись в бік низьких жанрів. Особливо останній розділ, короткий, проте сповнений не лише оптитізму, але й стилістики жіночих романів, кічовитих атрибутів як із глянцевих журналів (гірська хата біля озера, свічки у ванній, палаючий комин, про кохання на ведмежій шкірі (ги-ги) не кажучи). Досить пристойний текст так перетворюється на якусь приторну казочку для домогосподарок (хіба що на палітурці немає пишногрудої красуні в сукні а ла вікторіанський період, яка палко та пристрасно цілується з атлетичної тілобудови «принцем»).
Взагалі, текст цікавий, багаторівневий, є над чим задуматися і, може навіть прийдеться до смаку масвому читачеві (хотілося б!). Шкода останнього розділу (хіба ніхто не міг пані Христині підказати, що то вже геть виходить за межі вірогідного наративу і доброго смаку?), я так підозрював, що там буде щось ТАКЕ (завжди мав підозру до текстів сповнених оптимізму), не хотів дочитувати до кінця»...