Іван Лучук: «Рима наче допомагає писати, веде за собою віражі думки й кульбіти стилістики»

– У видавництві «Навчальна книга – Богдан» виходить серія упорядкованих Вами поетичних антологій «Дивоовид», яка охоплює твори митців різних часових періодів. Як з’явилася ідея створити таку серію?

– Моя співпраця з видавництвом «Навчальна книга – Богдан» почалася з «Історії світової поезії», навіть, властиво, ще раніше – від двотомної енциклопедії «Зарубіжні письменники», для якої я написав статтю про Мілорада Павича. Коли на Форумі видавців у Львові 2006 року Богдан Будний спитав мене, чи можу ще щось запропонувати видавництву, то я дав ствердну відповідь, – мовляв, «ви пєсєн хатєлі, іх єсть у мєня». Першою чергою я й запропонував «Історію світової поезії». Коли ж поділився з Борисом Щавурським, що в мене ще станом на 2000 рік майже сформовані антології «Дивоовид» і «Вертоград», то він теж поділився, що і в нього є своя версія антології української поезії ХХ століття. Спершу вирішили об’єднати свої зусилля, але дуже швидко відмовилися від цієї ідеї. Коли я здав у виробництво антологію «Дивоовид», то виникло питання створення моєї серії поетичних антологій та йменування її. Першою моєю пропозицією була назва «Парнасленд» (за назвою моєї поетичної рубрики, яку я вів п’ять років поспіль у львівській газеті «Ратуша»). Та, як там у «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя, коли ворожбит Пацюк казав ковалеві Вакулі, що тому за чортом далеко ходити не треба, в кого він за плечима сидить. Тож назва серії походить від першої виданої в ній антології.
У цій серії вже вийшли такі видання: «Дивоовид: Антологія української поезії ХХ століття» (2007), «Літургія кохання: Антологія української любовної лірики кінця ХІХ – початку ХХІ століття» (2008), «Зелене Око. 1001 вірш: Антологія української поезії для дітей» (2008) та «Зелені очі. 1001 вірш: Інша антологія української поезії для дітей» (2010), «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття: Антологія» (2009), «Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей у переспівах Оксани Сенатович» (2010), «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне: Антологія» (2011). Я виступив співупорядником антологій серболужицької поезії для дітей у переспівах Володимира Лучука «Ластівка з Лужиці» (2010, спільно з Тарасом Лучуком), української еротичної поезії «Біла книга кохання» (2008, спільно з Вікторією Стах), української паліндромії «У сузір’ї Рака» (2011, спільно з Миколою Мірошниченком). Книга-пастиш «Історія світової поезії» (2010) теж належить до серії «Дивоовид», адже вона приблизно на половину складається з моєї міні-антології світової поезії в українських перекладах, а решта – коментарі й коментарі до коментарів. Теж вийшла за моєю редакцією остання антологія мого батька Володимира Лучука (яка була готова ще за батькового життя два десятиліття тому) «Свого не цурайтесь. Твори українських письменників про рідну мову» (2009).
Ті з антологій, які з’явилися до 2009 року включно, можна спокійно замовити «книга–поштою» на сайті видавництва «Навчальна книга – Богдан» чи придбати у книгарні. А ті антології, які вийшли, починаючи від 2010 року, у продаж не поступають, їх можна придбати лише за системою «друк на вимогу»: набираєте на клавіатурі bohdan-books – далі в каталог видань – художня література – поезія – серія «Дивоовид», – прицінюєтеся – і замовляйте на здоров’я і на естетичну втіху.

– Якими критеріями керуєтеся, підбираючи вірші до антологій? Які Ваші особисті «вимоги» до вірша?

– У відборі поетичних текстів до антологій я керуюся цілою палітрою критеріїв і принципів, квінтесенція яких полягає строго в суб’єктивному підході до осмислюваного матеріалу. Спробую коротенько окреслити лише принципово найважливіші критерії. Перш за все, мені хочеться, щоб до поетичної антології потрапила саме поезія. Можна довго і нудно сперечатися про те, що заслуговує називатися поезією, а що не має права зазіхати на це почесне звання. На цю тему вже стільки списів наламали, що скирта із їхніх древок може сягати Місяця. Із того, що мені видавалося (та й далі видається) справжньою поезією, я вибирав певну кількість того, що мені найбільше імпонувало. Хоча дуже важливим і дієвим є чинник настрою під час оцінювання поетичних текстів, рівно ж як і під час визначування справжньості самої поезії, проте той настрій можна певним чином консервувати, щоб витворювалася стійка (але зазвичай таки рухома) шкала поезієзнавчого сприймання й осмислювання віршів, їх майже фахового відчування. Припускаю, що без тіні натяку на клінічні манії, будь-якому упорядникові поетичної антології, який і сам є практикуючим поетом, баглося б вибирати такі вірші, які він і сам хотів би написати, але так сталося, що саме ці вірші вже написали інші автори. Це припущення я лише частково можу припасувати до себе. Зрештою, у різноманітних навколопоетичних міркуваннях кожен автор має священне право на помилку, бо ж і сама поезія може вважатися велетенською суцільною помилкою, мегааномалією стосовно глобального об’єктивно існуючого стану речей.
Мої особисті вимоги до вірша дуже варіабельні. Властиво, я жодних особливих вимог і не ставлю. Коли пишу вірші якоїсь визначеної форми (сонети, тріолети, лімерики), то, звичайно, дотримуюся формальних вимог. Маю в поетичному доробку й дивогляди, – наприклад, чи не єдиний в українській поезії ґалліямб. Але зазвичай це імпровізація.

– Як ставитеся до неритмізованої та неримованої поезії? Чи мають право на життя такі вірші? Чи потрапляють вони до Ваших антологій?

– Ритм є закономірним чергуванням у часі подібних явищ, упорядкованим рухом. У поезії ж ритм набуває естетичного значення. Ритм є основою версифікації, проте не завжди. Останні рік-півтора я пишу «поміж дощ» цикл «недовіршів» «Маски та профілі», там є чимало неритмізованих опусів, тому й підназва «недовірші» є виправданою і свідчить про моє (іронічне стосовно себе) ставлення до такого типу віршотворення. Виходячи із власного досвіду поетичної практики, мені видається, що римовані вірші писати легше, ніж неримовані. Рима наче допомагає писати, веде за собою віражі думки й кульбіти стилістики. Якби провести прецизійне дослідження власної досьогочасної поетичної творчості, як це зробив, приміром, Борис Бунчук із поетичним доробком Пантелеймона Куліша й Івана Франка, то картина з римуванням виявилася б приблизно половинчастою: половина віршів мають рими, а друга половина їх не має. Безумовно, неритмізовані й неримовані вірші мають право на існування. Я їх включаю до своїх антологій і маю їх у власному поетичному доробку.

– Антології розраховані на широкий читацький загал чи виключно на шанувальників українського поетичного слова?

– Як які антології. Деякі, безумовно, розраховані на ширшу читацьку публіку. От хоча б «Свого не цурайтесь» цікава для учнів, учителів, студентів, викладачів, усіх словесників, усіх носіїв української мови загалом. Тобто всіх тих, хто читає українською. Проте логічніше буде припустити, що різні антології розраховані на різні категорії читачів. На поціновувачів української поезії розраховані «Дивоовид» і «Вертоград». Для батьків і дітей, для вихователів дитячих садочків і вчителів-словесників призначені «Зелене Око» та «Зелені очі», «Кошеня в кишені» та «Ластівка з Лужиці». Спраглим пережити віртуальну закоханість стане у пригоді «Літургія кохання». «Біла книга кохання» має бути цікава любителям «полунички». Для аматорів штудерних видів поетичної творчості неоціненною є «У сузір’ї Рака».

– Що для Вас є найважчим в упорядницькій справі?

– Загалом упорядницька справа для мене не є важкою, бо приносить задоволення. От тільки забирає шалено багато часу та енергії. Базової освіти та ерудиції («єрундиції», сказати б) начебто й не бракує, читати я люблю з дитинства, як науковець маю свою методологію, як поет маю свій вироблений смак, як лінюх вмію переборювати лінь, – тобто в мене були всі підстави взятися за упорядкування антологій. Не так, щоб найважчим, а об’єктивним й аномальним є «охолодження» замість ейфорії стосовно виконаної роботи, якесь провалля, на щастя, вельми короткочасне, бо ж постійно на тебе чигає наступна робота. Добре, що я маю на верстаті тих робіт безмір.

– Чи є суттєва різниця між упорядкуванням дорослої та дитячої антології?

– Структурно та системно упорядкування різних антологій майже нічим не відрізняється, проте є все ж маленькі відмінності. Це як у «Кримінальному чтиві» Квентіна Тарантіно, коли, повернувшись із Амстердаму, Вінсент Веґа розповідає своєму напарникові, що там все так само, як в Америці, проте все ж є маленькі відмінності: «Ти знаєш, чим там заливають картоплю-фрі? Уявляєш – майонезом – цим лайном, не повіриш». Якщо ж звернути увагу на різницю між упорядкуванням дорослих і дитячих антологій, то вона полягає в тому, що в дорослих антологіях зазвичай присутня біобібліографія (де розлогіша, де лапідарніша), а в дитячих антологіях вона зведена до мінімуму-мініморуму.

– У серію «Дивоовид» входять антології поезії для дітей «Зелене Око» та «Зелені очі». Чи пов’язані ці книги між собою? Чим відрізняються?

– Звичайно, ці книги пов’язані між собою. Це умовний двотомник. Якщо перша має означення «антологія української поезії для дітей», то друга – «інша антологія української поезії для дітей». І в кожну входить 1001 вірш. Назва першої походить від двоїстого озерця неподалік від мого дому та однойменного вірша мого батька, а назву другої визначив колір очей моїх дітей – у всіх них зеленкаві очі, як і в мене та дружини, крім найменшої, в якої очі сині, але в найглибшому дитинстві сливе всі діти мають синю барву очей, тож і в неї може все «вирівнятися». Зовсім недавно мені трапилася інформація, що тільки два відсотки людей у цілому світі мають зелені очі, – мені повезло. Коли я зробив першу з цих антологій, то стільки чудового матеріалу залишилося «за бортом», бо ж антологія не ґумова, то я вирішив зробити її продовження. На третій умовний том годі сподіватися, бо я цю тему для себе вичерпав. А відрізняються ці антології тим, що там інше наповнення, тобто жоден із 1001 твору не дублюється, зрозуміло. І архітектоніка в них різна. І в першій, і в другій є по п’ять розділів, проте перша побудована за тематичним принципом, а друга – за віковим. У першій схема розділів така: 1 (природа, Бог, Україна, мова, свята, пори року, погода, вода, сонце, день, ніч), 2 (мама, тато, братики-сестрички, родина, дім, їжа, іграшки, речі, робота, колискові), 3 (тварини, звірі, птахи, риби, комахи, рослини, овочі, гриби, дитсадок, школа, друзі, книжки), 4 (пісні, ігри, чари, місто, недидактика, сміх), 5 (абетка, словогра, літерогра, каламбури, акровірші, анаграми, раки, загадки, лічилки, скоромовки). У другій схема розділів простіша: немовлята – дошкільнята – початкові класи – середні класи – підлітки. До речі, назви всіх розділів у обох антологіях є цитатами з дитячої поезії моїх батьків.

– Ви пишете і власні вірші. Здебільшого, якої тематики вони торкаються? І що Вам все-таки більше до душі – писати власні вірші чи упорядковувати антології?

– Тематика не є першорядною для віршів, та й вельми часто тему вірша неможливо й визначити. Вірші можуть бути про все і про ніщо заодно. Можуть бути й конкретно тематизовані вірші. У мене радше калейдоскоп таем і підтем, тематичних натяків і півтонів. Наприклад, згадалися рядки з мого сонетія «Хоч щось про ніщо»: «Пошкробаюсь в ніщо і назовуся / Прихильником мистецтва порожнечі», – яка тут тематика? Так отож. Хоча випукла інтертекстуальна алюзія до неокласиків тут регоче на всю губу.
І писати вірші, й упорядковувати антології мені до душі. Забагато віршів, на мою думку, не можна писати, бо тоді вони девальвуються. Та й виникати вони мають наче самі собою, зіслані згори. Останнім часом, вже кільканадцьть років я пишу вірші вряди-годи, коли вони нарешті самі пишуться. Бувають, правда, напливи, коли вони спурхують табунцями, але то буває рідко. І забагато антологій віршових текстів теж не варто упорядковувати, бо так чи інак, рано чи пізно ця робота приїдається. Я маю в задумах ще декілька антологій, але вже не чужих віршів… Не видаватиму секретів, щоб не вректи.

У нашому видавництві вийшла поетична збірка «Велес – се лев. Не здуру ґуру дзен», до якої увійшли паліндромони Ваші та Назара Гончара. Чим саме Вас зацікавила така поезія, адже це дуже давній і складний спосіб віршування? Чи існують ще сьогодні поціновувачі паліндромонів?

Паліндромія віддзеркалює певну симетрію світобудови. Паліндромний текст не може бути випадковим, у ньому конденсується конкретна даність, витворена мовою. Але лише цієї даності є абсолютно замало, бо без авторського компонування вона залишається лише золотою жилою, а не ювелірним виробом. Тому саме талант і вміння автора є ключовим у паліндромотворчості, бо матеріалу для творення паліндромів є надзвичайно багато, а справжніх паліндромістів є надзвичайно мало. У різних країнах, і в різних мовах. Мається на увазі весь індоєвропейський мовний масив, а не складання паліндромних мозаїк з ієрогліфів (скажімо, китайських). Паліндромія є таки візуальним типом поетичної творчості, хоча її витвори можуть сприйматися і на слух, бо все ж паліндром через око проходить до розуму і серця. Паліндром складається з літер, елементів-графем, що майже завжди відповідають певним фонемам. З літер складаються слова, але варто уникати вже готових паліндромних слів, а складати свої паліндромні конструкції переплетенням і накладанням більших словесних, фразових, реченнєвих, текстових сполучень, – аж до максимальної межі. Мінімальною межею є дві однакові літери, що творять якесь слово, не позбавлене смислу. Проміжних обсягів може бути невідь-скільки; головне, щоб це були таки паліндромні тексти, без права на помилку, з певним смислом, наскрізною темою (або сукупністю тем і мотивів), і щоб вони були насичені поезією. Максимальну межу паліндромного тексту неможливо встановити навіть теоретично. Якщо й може існувати поезія в чистому вигляді, то саме в паліндромії. Не в тих випадкових і принагідних слівцях, не в змонтованих фразах, навіть не обов’язково в паліндромних віршах. Якщо внутрішні імпульси, помножені на шалену роботу мозку, так розставляють слова, що виходить не просто поетичний текст, а текст ще й паліндромний, відчитуваний однаково і спереду дозаду, і ззаду допереду, тоді це справжнє мистецтво паліндромії.
Структура нашої з Назаром Гончаром книжки-перевертня «Велес – се лев. Не здуру ґуру дзен» така. З одного боку моя збірка – 44 сторінки, з іншого – Назарова, теж 44 сторінки. Нумерація своя посередині знизу, паралельна (наскрізна) перевернута – посередині зверху. Від 5 до 37 сторінки – паліндромні вірші (на 33 сторінках). Сторінка 38 – в мене «Зміст», в Назара – картинка (візуальний паліндром). Від 39 до 43 сторінки – в мене цитати про паліндромію, в Назара – стаття Надії Кафки про нашу паліндромію. Обидві 44-ті сторінки – візуальний паліндром Романа Садловського, симетричний, з якого боку б не поглянув.
Паліндромія мене зацікавила віддавна, але це зовсім окрема тема. Поціновувачів паліндромії у нас, надіюся, достатньо, саме для них призначена «дивовидівська» антологія української паліндромії «У сузір’ї Рака». Та й сама назва серії є паліндромною.

– Яких тем торкається збірка Ваших есеїв «Сумніви сорокалітнього»? Чи буде вона «актуальною» для тих, кому вже за сорок?

– Книжку «Сумніви сорокалітнього» я задумав, коли мені було сорок років, писав її, коли мав сорок один рік, готувалася до друку вона, коли мені було сорок два роки, а вийшла, коли вже було сорок три. 2006 року я писав її сорока розділами підряд і публікував у «Львівській газеті» у своїй колонці «Сумніви сорокалітнього від Івана Лучука». У такому порядку, як писалася, лише з незначними змінами й доповненнями, вона й вийшла під палітурками. Для неї властиве тематичне розмаїття, тематичний калейдоскоп. Деякі теми в мне були заплановані наперед, проте тотальна більшість тем виникала по ходу писання. Роздуми про пиття та їдження, наше місце в Європі та користь бібліографії, історію письма та правописні пристрасті, візуальні творива й Івана Франка, підляський хронотоп і лірику про поезію, про Абраксаса та богомилів, про епоху дилетантизму та людські імена тощо переплелися в цьому калейдоскопі.
Ця збірка есеїв є актуальною для різновікової дорослої публіки. Можливо, найактуальнішою вона є для відповідного читацького віку. Адже, між сороківкою та п’ятдесяткою чоловік так чи інак є сорокалітнім.

– Ви обрали долю поета, літератора. Чи позначилося на цьому виборі творче покликання батьків? Чи хотіли б, щоб Ваші діти також працювали на літературній ниві?

– Доля поета мене сама обрала, і це визначилося, мабуть, вродженим талантом (хвали мене писку, а то тя розірву), але, безумовно, на цьому позначилося й те, що я народився в родині поетів – Оксани Сенатович і Володимира Лучука. А далі доля дозволила мені розвинутися в літератора в широкому значенні слова. Довший час на своїх візитках я ставив автодефініцію «літератор», а на черговій на англомовному звороті поставив «literature man», про що одна людина саркастично зазначила: реалістичніше було б написати «поллітричі мен». Я працюю в багатьох жанрах. Начебто є поетом, прозаїком, есеїстом, літературним критиком, перекладачем, – все це зливається в дефініцію «літератор». Працюю теж як редактор, упорядник. А моїм «виробничим» фахом є поезієзнавство, моя власна приватна галузь літературознавства.
Я хотів би, щоб хоч хтось один із моїх шести дітей став не так літератором, як філологом. Але то вже буде справою їхнього вибору. Дуже нав’язувати щось я їм не збираюся. Щоправда, до дев’ятиліття моєї найстаршої дитини Оксани-Марти я «видав» двадцять примірників її збірки «Борщ віршів», я нічого їй не допомагав вигадувати, включно з назвою; на її побажання половина «накладу» мала рожеві обкладинки (для дівчаток), а друга половина – салатові (для хлопчиків), один із примірників вона мені підписала так: «Любому Татові від Лучук Оксани з любов’ю [підпис] 23 березня 2008 р.». З’явилася ця збірочка у Видавничій кімнаті «ЛОМ», назву якої вигадала теж сама донечка, абревіатурно й поліваріантно, та окрім «Лучук Оксана Марта» і «Львів Особливе Місто» решта варіантів розшифрування вже забулося. Та й її бажання літераторствувати незабаром вивітрилося.

– Чи чекає продовження серія «Дивоовид»? Чи не плануєте започаткувати ще одну серію?

– Серія «Дивоовид» має невизначену перспективу. Цьогоріч з’явиться антологія «Мистецтво поетичне: Хрестоматія української літературної критики й есеїстики про поезію». У цій антології-хрестоматії представлені українські літературно-критичні й есеїстичні тексти про поезію, про її секрети й закони, про окремих поетів, їх групи та цілі покоління, про багато інших із поезією пов’язаних питань і проблем. Хронологічні рамки антології – від першої половини ХІХ ст., коли щойно зароджувалася наша літературна критика, до першого десятиліття ХХІ ст., коли нуртує багатограння підходів і вирішень. Низка матеріалів належить до фахової критики, проте більшість тяжіє до письменницької критики. Тут присутні тексти літературно-критичні, есеїстичні, проміжні чи похідні від них варіанти, а також жанрово по-іншому окреслені тексти, які так чи інак тяжіють до літературної критики й есеїстики. «Дивоовид» є серією поетичних антологій. Якщо антології складаються з віршів (поетичних творів), то «поетичний» у номінуванні серії походить від «поезія». Якщо ж, як у цій антології, наповненням є тексти про поезію (у невіршовій формі), то «поетичний» походить від «поетика». Так чи інак «Дивоовид» є серією антологій поетичних. У цьому ж ключі я готую двотомну антологію-хрестоматію «Poietike techne: Хрестоматія української літературознавчої думки про поезію», а теж хрестоматію «Українські літературні маніфести».
Я вже започаткував ще одну серію «ЛУГОСАД». Це одинадцятитомна серія, на відміну від кількісно не обмеженої серії «Дивоовид». Минулоріч вийшли такі книги: «ЛУГОСАД. Матеріали до біобібліографії» в упорядкуванні Надії Кафки, упорядковані мною «Зібрані твори» Назара Гончара, мої «Дочка Агасфера: поезія», «Дикі думи: не-поезія» та «Літературний джаз». Їх не придбаєш у книгарні, можна отримати, лише замовивши за системою «друк на вимогу». Цього року вийдуть ще три видання, наступного теж три, щоб до тридцятиліття ЛУГОСАДу був готовий повний комплект. Цьогорічними виданнями є «ЛУГОСАД: марґінальні види творчості» в упорядкуванні тієї ж Н. Кафки, мої: збірник есеїв, прози та драматургії у власних інтерпретаціях «Фрагменти балканської мозаїки», книга перекладів, версій, переспівів і варіацій «Позичена дримба». Їх можна буде придбати теж тільки за схемою «друк на вимогу».