Кучинський: Актору важко бути своїм критиком і виконавцем ролі водночас
У рамках фестивалю «Млин», зорганізованого мистецькою агенцією «TimeArt», до Києва завітав Володимир Кучинський. Режисер, керівник Львівського театру імені Леся Курбаса привіз до столиці три вистави: «Лісова пісня» (за Лесею Українкою), «Формули екстази» (за віршами Богдана-Ігоря Антонича), «Так казав Заратустра» (за Фрідріхом Ніцше).
Володимир Кучинський. Фото: Василь Чуріков
Та перед показом драм пан Володимир зустрівся з київською інтелігенцією. Розповідав режисер про Єжи Гротовського, захоплення від п’єс молодих драматургів, свій театр і багато іншого. Зустріч відбулася в гостинному приміщенні «Часопису».
Про актора, театр Леся Курбаса
Розважальний театр мене не цікавить. Коли я починав то думав, що цей вододіл переступати ніколи не буду. Коли театр буде ставати більшим за те, що мене цікавить у житті, буду йти з нього, що успішно робив уже двічі. Річ у тому, що люди, які потрапляють на цю територію, особливо амбітні люди, рано чи пізно стають її рабами. І тут треба висмикнути себе з цього простору і сказати: «Стоп! Що ти робиш?! Ти вже ведешся на публіку як актор». Одне діло, коли ти центрований, йдеш по вертикалі, а інша річ, коли він (актор. — Сіль.) підіграє, веселить, бавить. Воно ніби поруч усе йде, все існує, але це кардинально різні речі.
Хоч, говорячи ніби про це об’єктивне, звичайно, зразу не треба плутати з банальним і занудним. На пострадянському просторі театрів, які б працювали таким чином, насправді не так багато. У кращому випадку це талановиті театри, талановиті режисери. У Польщі це якось більш поширено, там є така традиція: Гротовський, театр «КоЗА». Це живе в культурі, хоч і тримається в певному сенсі на маргінесі. Є Влад Троїцький (керівник і засновник Центру сучасного мистецтва «Дах». — Сіль.), є Діма Богомазов (режисер Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, лауреат Шевченківської премії 2013 року. — Сіль.), котрий обстоює це. Що стосується театру Курбаса, то до такого концептуального театру ми прийшли певним чином. Дбаєш про одне: щоб театр був живий і сучасний, і для того використовуєш усі можливі засоби. Кінець 80-х — початок 90-х у Європі та Москві — це період концентрації навколо театрів-студій. Вони провокували виникнення різних методологій. Свого часу театр Курбаса займався безпосередньо різними методологіями. Ніби театр оцінювали по виставах, але методологія була пов’язана з актором, із його персоною.
У театрі мене цікавить актор, він залишається незмінним. Це персона, яка складає історію, і вся робота ведеться навколо нього. Ніби театр існує в двох площинах: є моя внутрішня оцінка, а також така офіційна, те, що ви прочитаєте в критиків. Як вони оцінюють ту чи іншу виставу. Мене цікавить власне актор, персона і те, що може зробити людина на території театру. Тобто чим безпосередньо корисна територія театру для персони, приватно для людини. Це мені важливо.
Хоча театр має великий репертуар, ніхто глядача не організовує, він сам приходить. Я постійно запитую себе: «Чи змінюється актор? Як змінюється? Що з ним стається чи не стається?» Цьому присвячені методології, з яких це все починалося, їхня зміна і репертуар, його підбір. Я люблю красивий театр, багатий на видумки, але я розумію, що таке аскеза в ньому, власне, вертикаль. Ніби весь час запитуєш себе: «Як, не втрачаючи палітри та гами спілкування з людьми, залишити і спровокувати актора тримати вертикаль?».
Ясно, що час пішов, особливо тут у Києві. Можливо, ви це більше відчуваєте, ніж ми у Львові. І звичайно, що на ці мигалки дуже просто купуватися. Дуже просто якось, і ніби все добре, життя вдалося. Але весь час щипаєш себе, але все-таки…
Гастролі Львівського академічного театру імені Леся Курбаса у Києві. Фото: www.facebook.com
Про катарсис та Єжи Гротовського
2000-й рік — депресняк скрізь, навіть у Києві. Трохи далі на периферії, то тим більше. Депресняк, котрий триває вже майже 10 років. Імпульсивності не існує як такої взагалі в природі, суспільстві. Всюди ніби мертва зона. Усвідомлюєш, що енергії на створення вистави нема ні в тебе, ні в акторів. Ну, і тоді знайшли матеріал, який мав би резонувати для людей на той час — це поезія Стуса. Ясно, що поет і сам поставлений у схожі умови, але при цьому знаходив у собі сили, енергію. До нього можна було під’єднатися.
Уже були декорації і костюми, але виставу не випускали. Вже в Америці її зробили. Для вистави ми також узяли ірмоси — давні літургічні співи, які побудовані на вертикалі. Їх придумали та виспівали для нащадків. І таке накладання матеріалів, одне на друге, призвело до катарсису. Раптом зі Стефаном (Олег Стефан — актор Львівського театру імені Леся Курбаса, лауреат Шевченківської премії. — Сіль.) почало творитися бозна-що, його почало ковбасити. Це я кажу як спостерігач. І тривало таке певний час, було схоже на виганяння бісів. Коли з таким стикаєшся — це дуже вражає.
Пройшло кілька місяців, у мене звільнився час, і мене покликали, щоб я разом із акторами співав. І тоді це відбулося вже зі мною. Ми співали ірмоси на репетиції. Власне, тут дуже важливий добровільний вхід. Ти не виконуєш роботу, ти начебто складаєш якийсь свій монолог і тончиш його, як казав Гротовський, до того, що вже тіла немає, а потім воно починає керувати тобою. Сама дія веде актора. Після закінчення репетиції почалося щось із тобою відбуватися: раптом течуть сльози, потім ідуть уявні картини, пов’язані з тим матеріалом, але ти ніби вийшов, та воно тебе починає так круто доганяти і ковбасити. А відчуття насправді дуже світлі. Проте ти собі ради дати не можеш і не хочеш. Через те, що з тебе щось виходить і ти дозволяєш цьому відбуватися. Завалюєшся десь у кутку, дві-три години просто спиш. Ну, це якийсь особливий випадок.
Це для мене елементарне свідчення, що то є реальність, яку десь аскети переживали. Таке відбувалося із Шешляком, з пізнішими адептами Гротовського, до яких ми кілька разів їздили. Було приємно розмовляти з людьми однією мовою. Така була катавасія цілу ніч. Тобто все це реальність, і дуже не хочеться, щоб вона йшла з театральної території. Щоб театр був територією образів, забав, все-таки ще чогось, де людина шукає себе…
Гротовський роками не дозволяв фотографувати, знімати вистави. Наполягав на тому, що актор має давати раду на своїй території. Тоді той, хто спостерігає, може під’єднатися, і це буде справжньою акцією. Насправді то було дуже важко. Для того робилася маса вистав без глядача і без камер. Без будь-якого фотографування. Для того, щоб дати можливість учасникам центруватися… Актору важко бути одночасно і своїм критиком, і тим, хто виконує роль. Це неймовірно трудно — себе гризти за хвіст і зупиняти…
Я дуже пишаюся нашим глядачем. Це вже сформований реципієнт: викладачі, професура, вони приводять своїх людей і власних дітей. Все одно весь час надіються на відверту розмову. Але ми хочемо підмінити театр красивостями. Ми весь час віримо, що людина може стояти і стояти. Ми все одно хочемо підпасти під загальний образ, який існує в суспільстві, начебто він виведе, але — ні фіга. Він виведе тоді, коли ти стоятимеш незалежно від образу. Коли будеш стояти, не вступаючи в конфлікт, ти зразу вписуєшся в той самий образ, тоді ти твориш. Ніби розщеплюєш реальність і твориш іншу реальність. Цей момент, на який треба відважитися, мати силу, але який має сенс. Це має сенс…
Гротовський мав хворобу. Щоб вилікуватися, він поїхав до Індії. Звідти приїхав зовсім іншою людиною. Він поїхав лікуватися, але повернувся не як турист. Тепер можна багато їздити, але люди їздять лише як туристи. Можеш приїхати в буддистську країну — і не збагнеш суті буддизму. Поїхати в ісламську країну — і не знати, а що ж таке іслам? Ти турист. І ти в житті такий. Можна отримувати тільки насолоду від усього — і все. Але мені це нецікаво. Гротовський поїхав, з ним щось сталося. Якби Брук його не знайшов, невідомо, як би це життя закінчилося, взагалі як би склалося. Однак, сталося як сталося. Так само в будь-якій культурі, я обожнюю такі винятки, які говорять: от я буду так і мені пофіг усе решта. Річ не в тому, щоби знайти якийсь рецепт один, а в іншому — почати із собою круту розмову…
Павло Ар’є, Сашко Брама, Віра Маковій
Наразі в моєму театрі працює така собі драматургічно-режисерська лабораторія. У ній молоді драматурги разом із акторами проводять читки. Це цілком їхня ініціатива: від теми до реалізації на глядача. І проходили хороші акції, деякі з них навіть дублюються в Києві. Наприклад, п’єса Павла Ар’є «Слава героям» (читка драми проходила в рамках 20-го Форуму видавців у Львові та «Тижня актуальної п’єси» в Києві. Здобула прихильність глядачів та позитивні відгуки в пресі. — Сіль.). Ми з ним познайомилися вісім років тому. Ну, видно було, що хлопець розумний, він зростав на моїх очах, мужнів як драматург, і вже останні його драми вельми привабливі. Є значно молодші літератори, до прикладу, Сашко Брама зі своєю «Свинячою печінкою». За п’ять днів організатори зробили цілу виставу. І там зібралася публіка, і не один раз, хотіли, щоб вони ще грали. Або хороша п’єса «Буна» Віри Маковій.
Так сталося, що хороші й розумні драматурги зібралися в одному місці, і я їх провокую з одного боку, себто читаю їм лекції з драматургії, викладаю ази. Ну, вони пишуть п’єси, ставлять, висловлюються через свої твори, і ніби контакт із глядачем дуже близький. Автори самі виносили, вистраждали ці п’єси, й актори викладаються на сцені, їм за це ніхто не платить, вони це роблять у свій вільний час.
Але я ще хотів про Сашка Браму сказати. Йому щось 22 роки, ну такий зовсім пацан, але зубатий дуже. Його не піддуриш, не підловиш. Два роки він збирав документальний матеріал у Львівському університеті й створив проект під назвою «Диплом» (документальна вистава про систему освіти в Україні. — Сіль.). Йому допомагало дуже багато людей, студенти, тобто всі серйозно над цим працювали: брали інтерв’ю, знімали сюжети, фільмували. Він зробив першу читку, її фрагменти, і все це мало неабиякий успіх. Навчальний курс, там чоловік 15 сидить на сцені, читає, актори виконують, глядачі дивляться — це все, звичайно, шокуючий матеріал, тому що в сценарії все щиро сказано, зроблено, без ніяких дуль у кишені. Хоч нікого конкретно не називали в п’єсі, та Львівський університет дуже боявся, щоб це не відбувалося в його стінах. Я мусів давати театр для читки…
Я дивлюся на Сашка Браму і мені здається, що це серйозна особистість. А ну, організуйте 50 чоловік, щоб вони всі працювали, організуйте їх так, аби всі співробітничали з театром Курбаса чи поза театром. З курсу чи ще звідкись. Ці 50 чоловік розшифровують інтерв’ю, хтось публікує шматки у фейсбуці, хтось робить ще щось. Таке виглядає дуже навіть серйозно…
У репертуарі Львівського театру п’єс молодих драматургів нема. Молоді перебувають у дуже інтенсивному творчому процесі, гострять свою майстерність. І читки для них — це адекватність, і цього поки достатньо. Потім почнуть режисери з матеріалу робити навороти, але вони можуть бути неточними. Спершу драматург зробить помилку через недосвідченість, потім робить режисер, а далі виходить таке одоробло, а енергія і щирість втрачені. Тому мені значно більше подобається читка, коли люди адекватно сприймають один одного. Аніж якби це буде така помпезна вистава, та недопрацьована в деталях…
Клім і створення вистави «Так казав Заратустра»
З Клімом (Володимир Клименко — театральний режисер, драматург, педагог. Навчався в Москві на курсі Анатолія Васильєва. У Москві створив власний театр. Багато вистав робив для ЦСМ «Дах», співпрацює з іншими українськими театрами. — Сіль.) у нас дивні стосунки. Ми колись товаришували, навіть вчилися разом (Клім був на старшому курсі, а я — на молодшому). Взагалі на нього, коли навчався, дивилися з надією, бо мав свій театр, був його ідеологом.
А потім сталося так, що він приїхав до Львова у 2000-і роки. Ми почали спілкуватися, він був близькою мені людиною.
Потім у нас була спільна робота в театрі імені Івана Франка із Богданом Ступкою. Ступка давав нам якісь тексти, які нам не подобалися. Сказав Богдану Сильвестровичу, що попробую організувати хороший текст. Я запропонував Кліму написати сценарій. Ми закрилися на два тижні вдома, взяли 50-томник Франка, який часто літав по хаті. Час від часу виходили до франкознавців, вони нам розказували всілякі анекдоти, які відбувалися з великим Каменярем. Це все потім проростало в Кліма, у нього намічалися плани реалізації задуманого. І ось, дуже несподівано, після чергової зустрічі я сказав Кліму, що для мене Заратустра — справжня поезія, хочу втілити її на сцені. І він загорівся цією ідеєю. У мене зараз лежить талмуд, дев’ять уроків по Заратустрі, які ми зробили з Клімом. Ось така історія.
Молодіжна інформаційна спільнота "СІЛЬ"
