Лист № 3, або Як Стьопу не взяли на норвезьку посудину

«…І я колись стану простим китобоєм

і запишусь на норвезьку посудину ».

Повідомлю відразу, що на норвезьку посудину мене не взяли, бо не маю паспорта моряка, дивні ці люди – я й громадянського не отримав, бо малий ще. Ніде не взяли, їду автобусом. Дивлюся у віконце і рахую кружальця камамберу, розкидані полями, уявляючи, якого розміру може бути істота, яка ними ласує.

Нарешті я в Норвегії, країні живих дахів і тролів. Газони на стріхах норвезьких будиночків – не ексцентрична забаганка: такі дернові дашки гріють їхніх власників, коли ж травичка і конюшина виростають, нагору випускають кіз, які з’їдають зайве.

Я не випадково зацікавився сирними полями, годують тут одноманітно. І хоч який я ласий до риби, але скоро лусну від тріски. Суп з голів тріски, тухлі тушки, язики. Лизні виймають діти рибалок, з них готують ніжне філе (не з дітей, із «запчастин» риби). У селі, де я замешкав, хлопчик встановив рекорд, назбиравши за день 85 кг. язиків. А ще кажуть, у Китаї діти працюють за миску рису. Я уявляю, скільки риби довелося впорати маленькому норвезькому рибалці, щоб заробити свою миску юшки.

Жінки тут

…торгують надвечір тріскою

живою, вимученою, такою,

що помирає їм на руках.

Ну, що ми тут їмо, ви зрозуміли. А п'ють норвежці аквавіт. Це горілка з картоплі і прянощів, скажімо, кмину. Найвишуканішою вважається аквавіт люм’є. Його винайшли норвезькі моряки, які намагалися збути свій товар в Австралії і, не продавши ані пляшчини, поверталися додому. Дорогою вирішили скуштувати, ну не виливати ж, і, з'ясувалося, що горілка, яка двічі перетнула екватор стала смачнішою, наскільки горілка може бути смачною... Такий собі норвезький «Лакі страйк» (ти ж пам’ятаєш ту історію з робітниками тютюнової фабрики, які вирішили страйкувати і внаслідок їх бездіяльності цигарки стали міцнішими і кращими?) Не хвилюйся, я все ще не п'ю й не палю, чув, про що дорослі говорили. А я тільки корок від аквавіту понюхав, то півдня нездужав. Але місцеві п'ють не тільки горілку. Пересічний норвежець випиває більше молока на день, аніж будь-хто інший на нашій рухливій кулі. А от шведи й фіни – найбільші поглиначі кави. Я тут коричневі зернятка для тебе в крамницях пошукаю, хоч рослина достигає в південних і східних країнах, глибоко на південь від тріски і сирних полів. На додачу з'ясувалося, що ті кружальця – це висушене і загорнуте в сувої духмяне сіно, а не сир. Таке в мене було гастрономічне марево.

Під’їжджаючи до Осло, бачив міст спроектований Леонардно да Вінчі, розроблений для турків, але збудований набагато пізніше тут, турки не йняли віри реальності і практичнсті такої конструкції, а норвезькі архітектори повірили і втілили цей проект у життя. В Осло дуже красивий оперний театр, він білий, як мій брат білий ведмедик. На даху будівлі гуляють люди, як кози, яких випустили на будиночки з дерновою стріхою. Не можу забути парк скульптур Густава Вігеланда, я вже тобі про того вуйка писав, пам’ятаєш, дядько-податок? Його ка’мяна алея людей і сплетіння тіл стелли мене просто ошелешили. На фото побачиш.

Пам’ятаєш, у попередньому листі я писав про вигадливих шведів? Їх сусіди, норвежці, намагаються не відставати і винайшли лижі – без них у такій місцині ні-ні. Бога лиж звати Уль. А в мене є знайома, яку звати Уляна, виходить, вона родичка шведському богові.

А ще тут дві мови державні, і обидві … норвезькі. Перша – дансько-норвезька, а другу було синтезовано в середині минулого сторіччя, бо конче потрібна була своя, без данських оцих приколів.

Страшенно люблю купатися, в Согні фіорді вода +15 градусів Цельсія. Фіорди про себе називаю лапами моря. Загартовані північні діти купалися як качки, хоч, на відміну від мене, вони не хутряні. З малими подружився, дітваки пригощали брусничним соусом, яблучними пляцками з ялівцевим джемом, солодким хлібом та полуницями. Показали, де від туристів ховається малина, морошка, брусниця, чорниця і гриби. Мо ти під'їдеш хоч на тиждень, хазяйко? А то все фотографуєш, фотографуєш... а я тобі моделі і тут знайду. Знаєш, які вікінги гарні? Хоч, як на мене, їм бракує волосся на тілі.

Діти Согні фіорда мене дуже полюбили, правда, зашарпали, як те кошеня, проте розказали багато цікавенького про місцеві страховиддя. От, скажімо, хюльдра. Це така гірська відьма, її завдання – одружитися з людським хлопцем, або принаймні завести від нього дитинку. А чого так? Напевно, не буває хюльдр чоловічої статі. Чаклунка обирає собі парубка і переслідує місяцями і, оскільки володіє телепатичними навичками, то формує той образ, про який конкретно взятий хлопець мріє. Причому хюльдру від звичайної дівчини не відрізниш, хіба що вона має довгий, бридкий коров’ячий хвіст. Забачивши таку окрасу, парубок не може тікати і тим більше робити зауваження, щоб не накликати на свою голову проблем. Ну ти знаєш, вихована людина не та, що не проллє брусничний соус на скатертину, а та, що не помітить пролитого. Побачивши хвоста, чемний горець має відказати: «Яка в тебе гарна довга коса», і тоді вдячна чарівниця нагородить, скажімо, коровою. Відьми сумують за людьми, і тому чатують на них у лісі, просять допомогти, позичити куртку чи воза. Добрій людині віддячать грошима або майном. Тих, хто відмовився, чекає божевілля, згасання, і навіть смерть. Для того, щоб із хюльдрою одружитися, треба позбавити її можливості повернутися до лісу, перекинувши через відьму сталевий предмет: ніж, голку, відрізаючи їй шлях назад, залишити в світі людей (просто тобі царівна-жаба). Після вінчання, перед вівтарем у чаклунки відпадає хвіст, і головне завдання нареченого – його вловити до того, як той торкнеться підлоги. Якщо хвіст впаде долу, гірська відьма не стане людиною. Після весілля цей трофей вішають на стіну і він стає невидимим. В отаке в Норвегії дорослі вірять. Але я приїхав з великого Європейського міста і навіть у наших мавок не вірю, вже не кажучи про норвезьких.

А ще, кажуть, тут у горах живе потаємний народ. Вони подібно до людей народжуються, одружуються, тримають худобу, рибалять, виховують дітей, будують церкви, старіють і помирають. Горці поважають цих істот. Будуючи новеньку хату треба голосно спитати: «Чи є тут хтось?!» Або на місці майбутньої забудови залишити будматеріали, і якщо за ніч їх не розтягнуть, місце вільне. Звісно, великі корпорації нехтують простими правилами, тому їх власники ризикують одного дня покинутись, а будинок перенесли в інше місце. Рубаючи дерево, обов’язково треба голосно крикнути: «З дороги», навіть якщо ти в лісі сам.

Ну й останнє, хух, – тролі. Вони є такі велетенські, що на головах мають дерева, а є такі, котрі самі живуть у лишайниках і, звісно, ховаються від світла, яке перетворює їх на порох. Мають чотири пальці, довгі носи, якими літні пані калатають кашу. Тролі дуже сильні, і простосердні, як діти. Фізично троля не перемогти, проте легко обдурити. Наприклад загадавши загадку: «Цокає і йде, а до дверей не дійде». Коротше, все як завше, головне заморочити тролеві голову до ранку, а там і світло. Одним словом, Джон Рональд Руел Толкін «відпочиває».

Стільки вражень, а попереду ще Данія. Тож чекай наступного листа. Переказуй усім вітання. Твій Степашка.