Мрії збуваються!

На певен час публіка зависала на Алеї Майстрів, де можна було не тільки помилуватися витворами народного мистецтва, але й самому спробувати себе у якості майстра. Той хто старанно приходив щодня, міг встигнути усе стати ковалем, поплести головні убори та ляльок із соломи та спробувати себе у якості гончара. Власне навколо гончара із Луцька Івана Панкова, як правило, збиралася найбільша кількість людей. „Раз, два, три, чотири, п’ять, починаєм чари гнать!” – повторював майстер навчаючи чергового бажаючого й не забував додавати до кожної репліки „із залу” кумедні коментарі.

Приблизно те саме відбувалося на Дитячому майданчику вишивка, писанки, ляльки... Для маленьких гостей теж були заплановані вистави, наприклад, казки від лірника гурту „Вій”.

Що стосується загальної музичної програми, то вона проходила одночасно на шістьох сценах – Головній, Зеленій, Обрядовій, Лаврській, Кобзарській і Танцювальній. Бажаючі побачити усього потрошку могли бігати від однієї сцени до іншої. Хоча, як правило, люди зупинялися десь біля однієї – найбільш для них привабливої – і залишалися там. Танцювальний майданчик пропонував не тільки подивитись на автентичні танці, а ще й взяти у них участь, Кобзарська сцена збирала дуже тісне коло слухачів навколо кращих лірників та кобзарів, окрему програму пропонувала сцена Обрядова (камерні театралізовані фольклорні дійства), але до неї було досить незручно дістатись й багато хто цього так і не зробив.

Ближче до вечора, коли закінчувались усі виступи, головне дійство розпочиналося на Головній сцені. За три дні на Головній сцені встигли виступити не тільки різноманітні українські команди й музиканти, але й гості з-за кордону – Юр’я з Білорусі, Red Cardel (Франція) – які цього виступали також на Шешорах та Севара Назархан з Узбекистану.

Загалом судячи із програмки, на фестивалі виступило близька 73-ох команд та виконавців. Деякі з них виступали на двох сценічних майданчиках у різні дні. Наприклад, „Басіані” – хор із Грузії, якому деякі плескали стоячи.

Що стосується вітчизняних колективів, гостями головної сцени стали Гуцул Каліпсо з Чернівців, Гайдамаки, Тартак зі спеціальною фольклорною програмою, Очеретяний кіт (яких, нажаль, не так часто видно в Києві), Мандри.

Звичайно, хедлайнерами фестивалю стали легендарні ВВ, які, принаймні у мене, викликали якусь дику ностальгію за молодістю, коли я тільки під них і стрибала.

Загалом, описати всю музично програму Країни Мрій дуже тяєко, оскільки для цього довелося би ставити по одному журналісту під кожною сценою.

Для тих, хто хотів, але з якоїсь причини так і не потрапив, список команд тут . Варто вивчити напам'ять, бо героїв треба знати, якщо не в лице, то, принаймні, на ім'я )).

Окрім різноманітної фольклорної програми, фестиваль обіцяв сюрпризи у вигляді конкурсів від UMC та спеціальних страв української, німецької та індійської кухні.

Шукали ми довго, двічі обійшли усе Співоче поле. На місці, де за картою мали б бути кухні, знаходилися намети з пивом і сухариками. Як пояснив згодом Олег Скрипка, обіцяних раніше кухонь не було через неузгодження дій з міською владою та проблеми з різними там дозволами на торгівлю. Попереджати треба, адже так і з голоду можна померти...у пошуках кухні.

Але все ж таки не в кухнях щастя! Бо їжі духовної було більне, ніж достатньо. Окрім розмаїття сцен і представлених там фольклорних колективів, мандрівних мрійників, бандуристів та гуслярів можна було побачити та послухати в різних частинах Співочого поля, зокрема, на Алеї Майстрів.

Публіка вражала вихованістю та зацікавленістю. Ніякого тобі відчуття масового свята за участі п'яних з різних куточків міста. Відчуття свята якогось зовсім іншого рівня. Хм...Аби перевірити, чи це тільки у мене, я вирішила звернутися до публіки. І ось що з цього вийшло...

Дуже сподобався ансамбль з Грузії, який, здається, приїхав до нас уперше. Вони суперові! Дуже цікава кобзарська сцена. А на Алеї Майстрів до самих майстрів великі черги і я не став стояти.

Минулого року я теж був, проходило не з таким масштабом. Дуже класно, що цього року все відбулось так. Атмосфера – супер. Я коли бачив рекламу, навіть не міг уявити, що тут так класно.

Дуже шкода, що лише раз на рік і лише три дні. Бо я за три дні хоч і обійшла усе, але всього, що хотіла, не побачила.

Вразила кількість людей у вишиванках, дуже приємно. Ще дуже цікаві майстри.

Негативні є два питання. Перше – це туалети. Це не для мене, я просто привела батьків, а вони вже не в тому віці, щоб у кущі ходити. Друге – погано, що все одночасно. Ми багато не встигли побачити.

Як пояснили организатори, грошей на туалети банально не вистачило. Ну, один принаймні був ).

А щодо одночасних виступів на різних сценах, то тут вже питання складніше. Бо якби усі відвідувачі Співочого поля постійно тусувалися біля однієї сцени, та особисто я би десять разів подумала, чи хочу туди йти. Головне ж – не побачити усе і одразу, а отримати від побаченого максимум задоволення. Що, як на мене, цілком вдалося публіці цьогорічної Країни Мрій.

Підбиваючи підсумки на заключній конференції, Олег Скрипка виглядав задоволеним. Адже фестиваль значно виріс, прийняв закордонних гостей та ще більше, порівняно з минулим роком, українських колективів. З можливих змін, передбачених для наступної Країни Мрій – вхід за символичну плату. Здається, заради фільтрування публіки. А може й для того, щоб зібрати грошей на туалети ).