«Мина Мазайло»: українська мова як спосіб спокусити дівчину

«Хочете, я вас українізую?», — натхненно-захоплено запитує українофіл Мокій дівчину Улю в прем’єрі комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», що відбулася минулими вихідними на великій сцені театру імені Марії Заньковецької. Ці його слова звучать майже як «Хочете, я вас поцілую?».

І справді, в арсеналі «спокусника» Мокія — українська мова: він зачитує дівчині тридцять синонімів до слова «говорити», захоплено пояснює різні значення слова «бринить» («губа бринить, так цілуватися хочеться»), читає їй українські вірші, розказує, що «по-українському зрачки чоловічками звуться»… 

Мокій, який щиро вболіває за українську мову і почувається самотнім у своїх пошуках, протистоїть у виставі власному батькові Мині Мазайлу (дотепно й іронічно цю роль виконав народний артист України Богдан Козак, в іншому складі — Юрій Хвостенко), який соромиться такого «дивакуватого» прізвища, що, на його думку, спричинилося до фіаско Мини в коханні та в кар’єрному зростанні («гімназистки не хотіли зі мною гуляти, на службі не просували…») і хоче змінити його на більш «пристойне». «Мене обдурив — я ж покохала Мазалова!», — згадує Лина Мазайло (заслужена артистка України Лідія Остринська), підтверджуючи слова чоловіка. Підтримує батьків і пригадує свої «кривди» їхня дочка Рина (Юлія Михайлюк), яка й спонукає свою подругу Улю (Марія Шумейко) спокусити Мокія, а також запрошує для переконаності тьотю Мотю з Курська (заслужена артистка України Ірина Швайківська). 

Образ українофіла Мокія, що його витворив Микола Куліш і втілив на сцені Василь Коржук, з одного боку — образ щирого й захопленого патріота, а з іншого — трохи нагадує простакуватого українця, який піддається на вудочку тих, хто іронічно «ловить» на «гачок» «українськості» всіх, хто «з усіх боків український». За висловом однієї з глядачок, Мокій у виставі радше нагадує народника, а не інтелектуала. У всякому разі, надмірну «зацикленість» на українській мові в спектаклі теж, свідомо чи мимоволі, подано крізь призму іронії.

Народний артист України Григорій Шумейко в ролі режисера часто обирає до постановок твори, актуальні в контексті суспільно-політичному, щодо яких вживають означення «патріотичний». Тому закономірно, що серед п’єс Лесі Українки він обрав саме «Бояриню», а з комедій Миколи Куліша — «Мину Мазайла».

Події в Україні посилюють актуальність «Мини Мазайла» «щодня й щогодини», і глядачі в залі схвально реагували на репліки про галичан та українців, про те, що «їсте українське, і не знаєте…». Однак відомо, що патріотичний матеріал досить складний для мистецького втілення, для театральної постановки зокрема. Є чимало традиційних небезпек: можна збитися на пафос, вдатися до «шароварщини», переборщити із символами тощо. Дуже часто саме патріотична тематика може «дати збій» у будь-якого режисера в будь-якому театрі. 

«Мина Мазайло» у версії заньківчан хибує спробою штучно підкреслити його «вічну актуальність» через недоречні образи з «майбутнього» і «минулого». «Космічна» дівчина, яка в сріблястому костюмі з’являється на початку вистави, співаючи «Вітри історії гудуть, чи вийдемо на правди путь…», потім ще не раз дисонансно вривається в простір між глядачем і виставою, аби згодом разом зі своїм «колегою» — хлопцем-«інопланетянином», який проміняв своє ім’я на номер, а також за участю предків Мини Мазайла, які непереконливо намагаються переконати свого нащадка не змінювати прізвища на Мазєнін, і таки знизити рівень комедії, додавши їй елементів фарсу й клоунади. Ці «гості» з минулого і майбутнього були б лише деталями, які не впливають на загальне враження від вистави, якби вони не були наскрізними мотивами, з допомогою яких режисер мав намір, очевидно, підкреслити якісь важливі для себе інтенції. Однак вони, навпаки, відволікали від акторської гри, знижували серйозність проблем, які видатний драматург Микола Куліш, п’єси якого ставив у театрі «Березіль» видатний режисер Лесь Курбас, подав крізь оболонку комедійності.

У сучасній Україні паралелі з п’єсою настільки прямі й прозорі, що мимоволі хочеться не надто прямого акценту на проблемах мови та українізації, а більш мистецького трактування цієї проблеми, а також підкреслення інших нюансів і підтекстів твору. Можливо, такі п’єси треба ставити, уявивши, хай як це малореально, що в Україні все гаразд із українською мовою? Що ніхто не хоче вибивати «українську дур», що абсурдними є слова «пристойніше бути зґвалтованою, ніж українізованою», що все гаразд з афішами, з українським кінематографом тощо... На чому тоді акцентували б у цій талановитій п’єсі Миколи Куліша?