Перший Одеський Міжнародний Кінофестиваль

Важко не помітити певного оживлення в українському, в цілому, і конкретно одеському кіно за останній рік. Нажаль це менше пов’язано безпосередньо з кіновиробництвом, а більше із кіно як фестивальним явищем. В рамках Одеси можна згадати Videonale, що навесні, висадивши десант німців на морвокзалі, демонстрував світовий відео-арт. Далі були Ночі українського німого, що показували кінокласику. Відбулися також і другі Нові горизонти, продемонструвавши непоганий короткий метр, – звісно, навіть до середнього випуску Future Shorts програмі фестивалю ще треба рости, але вони йдуть семимильними кроками. Також в Одесі більш-менш стабільно почала працювати кіно-майстерня Cinema Hall, даючи непогані майстер-класи. До цього також варто додати, що з відкриттям кінозалу U-cinema при кіностудії вибір кіно для одеситів більш урізноманітнився – не одними Масками єдиними, так би мовити. Тож любителям кіно в Одесі цього року сумувати не доводилося, принаймні не було відчуття спустошення, як у минулі роки. Перший Одеський Міжнародний Кінофестиваль, що проходив на березі Чорного моря з 16 по 24 липня, за всіма параметрами є піком цієї тенденції. Нарешті через багато років до Південної пальміри повертається по-справжньому велике кіно. При чому не просто велике як продукт, а велике саме як мистецтво. За словами чарівної та сильної жінки Вікторії Тігіпко – президента ОМКФ: Це є створенням запиту на якісне кіно, бо саме воно прищеплює гарний смак.

Чому саме Одеса? Перш за все тому, що Одеса має неабияку кінематографічну історію і може вважатися колисанкою кіно – багатьом відомо, що одесит Тимченко винайшов стробоскоп на два роки раніше за братів Люм’єр. До того ж Одеса має гарну інфраструктуру. Тим паче літо на дворі – багато туристів. Ну і, звісно ж, атмосфера…

В сучасному світі не так вже й легко жити. Досить зазирнути в будь-яке ЗМІ, щоб зрозуміти, що кожної миті у світі відбувається трагедія. Тож навіть якщо в тебе все добре, то іноді й радіти стає незручно на фоні чужого горя. Фішкою ОМКФ став саме гумор: добрий, злий, веселий і сумний, гумор відчаю та гумор надії, чорний гумор «Колискової» Юліуша Махульскі, іронія безвиході «Символу» Хітосі Матсумото, сарказм любові та сексу «Року плотоїдсва» Сук-Їнь Лі, абсурд реальності життя «Мого самогубства» Девіда Лі Міллера. Тож фестиваль спеціалізується на кіно зі смішинкою. Кожен фільм представлений на фестивалі безсоромно провокує на сміх, доречно це чи ні – навіть крізь злість, як то у «Непрощених» Кліма Шипенко, чи сльози, як у «Якраки» Іллі Демічєва. І, виявляється, до цього на стільки легко звикнути, що за тиждень починає здаватися, наче інакше і не буває, а гумор є у всьому. Тож гумор, гумор і ще раз гумор – це саме те, що об’єднує усі фільми фестивалю. Тому напевно не випадково, що на першій прес-конференції у рамцях фестивалю першим запрошеним гостем був Рутгер Хауер зі своїми іскрометними жартами, а головою міжнародного журі став Йос Стеллінг – в голландців прекрасне почуття гумору, яке легко влилося в контекст фестивалю.

Окрім Йоса Стеллінга також долю премії «Золотого Дюка» вирішували продюсер та режисер Сергій Чліянц, актор та красунчик з Франції Грегуар Колен, арт-директор фестивалю «goEAST – фестиваль фільмів Східної та Центральної Європи» Свєтлана Сікора та голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач. 

Загалом фестиваль проходив на восьми площадках. У тому числі Оперний театр, в якому урочисто та шикарно відбувалися програми відкриття та закриття фестивалю – хай і певною мірою пафосно, але дуже легко, наче тільки серед своїх. Фільмом-відкриттям став французький «Серцеїд» Паскаля Шоме, а фільмом-закриттям – «Чоловік біля вікна» Дмитра Месхієва із одеситом Юрієм Стояновим у головній ролі. Останній зазначив, що це є роль усього його життя і саме у цьому фільмі він є справжнім. 

Також варто відмітити Потьомкінські сходи, які на один вечір стали площадкою для показу «Броненосця Потьомкіна» Сергія Ейзенштейна (фільму, що приніс світову славу і Одесі і Потьомкінським сходам) – цей показ зібрав більше 10 тисяч глядачів. У кінотеатрі «РОДІНА» демонструвалися усі конкурсні фільми та спеціальні покази, відбувалися круглі столи та прес-конференції. 

В Арт-центрі на Пушкінській демонструвалися відео-інсталяції Ніколя Анжеля «Тунелі». На кіностудії майстри кіно та мистецтва давали майстер-класи учасникам кіно-школи, що на час проведення фестивалю стала великою родиною, а це більше 500 чоловік. Майстер-класи проводили такі маститі майстри як Рутгер Хауер, Наум Клейман, Вадим Перельман, Еммануель Фассійон, Сергій Чліянц, Любко Дереш, Кшиштоф Зануссі, Юрій Мамін, Кіра Муратова та Йос Стеллінг. Останній, до речі, чомусь вирішив дати додатковий майстер-клас – видно йому дуже сподобалися молоді українські кіно-митці. Кому ж цього було замало, то щовечора до самого ранку проходили фестивальні вечірки, на яких серед інших виступили Jamala та Pianoboy.

Варто відмітити, що програма кінофестивалю вийшла квітуче насиченою і навіть за дуже великого бажання та присвячуючи весь свій вільний час кінофестивалю (в тому числі і сон) – неможливо було подивитися усі фільми та відвідати усі заходи. Окрім конкурсної програми, що складалася з 16 фільмів, ще були окремі програми: Фестиваль фестивалів (кращі фільми 2009-2010 років, які отримали ряд нагород на різноманітних міжнародних кінофестивалях, і які ще не демонструвалися на території України), Французький бульвар (кращі фільми країни – лідера кіновиробництва в Європі), Нове російське кіно (нові фільми молодих та маститих російських кінорежисерів), Спеціальні покази (гала-прем’єри і фільми, присвячені почесним гостям і членам журі фестивалю, серед яких були показані фільми «Генсбур» Жоанн Сфар, «Ілюзіоніст» Йоса Стеллінга, «Незвичайні пригоди Адель» Люка Бессона, «Письменник-привид» Романа Поланські, «35 чарок рому» Клер Дені, український короткометражний цикл «Мудаки. Арабески»). 

 Кілька слів про конкурсну програму фестивалю, що була представлена фільмами знятими у Росії, Україні, Німеччині, Іспанії, Італії, США, Канаді, Японії, Австралії та інших країнах. Фільм «Кондитер» Аннемарі ван де Монд про слабохарактерного кондитера, якому загрожує банкрутство через шопоголічну пристрасть дружини, тож щоб вберегти свій бізнес він погоджується на разову роботу нарко-кур’єром, але вплутується у вир карколомних подій, із яких невміло намагається вибратися, що виходить в нього дуже комічно. Врешті гра Яапа Спайкерса була визнана журі кращою акторською роботою. 

Фільм «Товстуни» Даніеля Санчеса Аревало (режисеру фільму «Темно-синій, майже чорний») – одна з головних іспанських стрічок 2009 року. Вона про долі людей, які прийшли до групи підтримки людей із зайвою вагою – дуже смішна та одночасно сумна стрічка, коли усе рано чи пізно повертається на початок, бо все має свої причини, тож головним є аж ніяк не вага. Робота Луїджі Сардіелло «Нога Бога» про талановитого вісімнадцятирічного футболіста із розвитком дванадцятирічного (саме у 12 років його із матір’ю покинув батько) та футбольного менеджера, який через травму не зміг реалізуватися як футболіст, але він має особливий нюх на таланти. Іронія та сум сплетені воєдино у цій картині, що змушує задуматися про головне у цьому житті. Одна з найкращих картин фестивалю – «Колискова» Юліуша Махульскі, що отримала нагороду за кращу режисуру. Також вона зайняла друге місце за підсумками глядацького голосування. Чорна комедія на зрізі жанрів, що змушує надривати животи від сміху. «Моє самогубство» Девіда Лі Міллера – історія про сімнадцятирічного хлопця, який оголосив, що для шкільного відео-проекту збирається покінчити із собою. Юний хлопець фільмує усі реалії життя сучасного підлітка, не лишаючи нічого без уваги. Одночасно важка і смішна стрічка. Динамічний та тримаючий увагу монтаж. Несподівані режисерські рішення. Фільм отримав спеціальну нагороду журі.

«Мамонт» Гюстава де Керверна. Стрічку в Одесі мав представляти виконавець головної ролі – Жерар Депардьє, проте він в останню мить зламав ногу, впавши з мотоциклу. Сам же фільм про людину, яка вийшла на пенсію та на своєму старому мотоциклі відправляється у минуле, збираючи потрібні документи у місцях своєї попередньої роботи. Варто відмітити, що цей фільм за підсумками глядацького голосування отримав чи не найменший бал. Певною мірою це можна пояснити тим, що глядач ще не готовий до подібних пошуків нової мови кіно та нових драматургічних рішень. «Жовтень» братів Даніеля та Дієго Вега, які дуже раді своєму приїзду до Одеси та знайомству з багатьма друзями. Перуанська стрічка про спокійного лихваря, у житті якого випадково з’являється дитина та жінка. З їх появою він має нагоду задуматися про емоційні почуття, яких у нього ніколи не було. Стрічка була відзначена спеціальною нагородою журі. 

«Дорога, фільм» індійського режисера Дева Бенегала про хлопця, який, не бажаючи працювати в свого батька, переганяє старий грузовик-кіно. По дорозі йому трапляються різні люди, а він демонструє стрічки. Фільм «Гума» Кентен Дюп’є. Головним персонажем є шина із телепатичними можливостями, що вбиває людей. Неймовірна постмодерна іронія з кіно. «Святий Джон із Лас Вегаса» американського режисера Хью Родса зі Стівом Бушемі у головній ролі. Це історія про страхового агента, в якого є погана звичка – забувати про все, коли він бачить стіл казино чи лотерейний білет. Саме через це він їде з Вегасу. Але компанія, у якій він працює, вирішує перевірити його на міцність і відправити у відрядження в Місто Гріха. 

«Скелети» британця Ніка Вітфільда про двох дорослих екзорцистів, що чистять шафи від скелетів. Стрічка насичена суто англійським гумором. «Пістолет Страдиварі» Олексія Луканєва. Одеситам було так само приємно впізнавати види свого міста, як і розчаровуватися від надто легкого сценарію, через які гарна акторська гра здається по дурному чудернацькою.

«Символ» японського режисера Хітосі Матсумото про японця, що опинився у білій світлій кімнаті без вікон та дверей, проте із маленькими пенісами, що стирчать зі стін. Якщо на них натиснути, то зі стіни щось вивалюється. Гумористична безвихідь та пов’язаність між собою усього на світі. Дуже неоднозначний фільм, проте він, як ніякий інший у конкурсній програмі, повно розкриває свою суть. Звісно, він може не подобатися, але його неможливо забути. «Перукарка» німецької режисерки Доріс Дьорі про те, як людина йде до своєї мрії. Фільм зайняв третє місце у голосуванні глядачів. 

Канадський фільм «Рік плотоїдства» від японської режисерки Сук-Їнь Лі. Історія, яку автор фільму списала зі свого життя та життя своїх друзів. Молода дівчина працює у магазині детективом: виловлює злодюжок та віддає їх у руки своєму босу, який жорстко їх провчає. Їй не подобається ця робота, але вона вимушена на ній працювати, бо не хоче повертатися до батьків. Дівчина закохується у хлопця і все було б добре, але він не хоче серйозних відносин, а лише сексу, тож вона відправляється на пошуки досвіду, щоб не тільки принести йому задоволення, але й закохати у себе. 

«Дітям до 16…» російського режисера Андрія Кавуна. Кір, Лея, Даша, Макс – ще студенти. У них все вперше. Перші слова кохання, перший секс, перші спільні мрії, перші помилки, перші розчарування і перші відкриття. Вчорашні школярі входять в доросле життя, сповнене, як їм здається, дивовижних відкриттів та блискучих можливостей. Недосвідчені в почуттях і відносинах, вони з усім підлітковим запалом вчаться закохувати і брехати, приносити себе в жертву та зраджувати, іноді навчаючись на своїх помилках, іноді – розуміючи неприємну правду про себе. 

Андрій Кавун зірвав банк, бо журі зійшлося з вподобанням глядачів – російський режисер отримав і приз глядацьких симпатій і гран-прі фестивалю. «Перш за все, я хочу подякувати Одесі і привітати фестиваль з Днем народження!» – сказав Андрій Кавун, отримуючи приз ОМКФ. На сцену він вийшов босим, мотивуючи це тим, що чим безглуздіші традиції, тим більш значний фестиваль. Йос Стеллінг зазначив: «Рішення про те, якій стрічці присудити головний приз було прийнято одноголосно. Особисто я вважаю, що стрічка-переможець «Дітям до 16-ти...» – це дуже добре зроблений фільм, чудові актори, актриси, плюс дуже сподобався фінал». 

Денис Іванов, директор ОМКФ на церемонії закриття сказав: «Як Ви розумієте, організатори вперше побачили те, як глядачі познайомилися з фестивалем, а фестиваль познайомився зі своїми глядачем. Зустріч була дуже хвилюючою. Протягом усього фестивалю йшло глядацьке голосування. І середня оцінка перевищила 4 бали. Ми записуємо це на рахунок і селективної комісії, і тих фільмів, які були показані». 

Від себе додам, що це не абищо, позаяк на фестивалі було представлене явно не масове кіно, і це тим суттєвіше, бо більшість робіт були першими повнометражними для режисерів, а знайти таку кількість відкриттів дуже складно, тож програмним директорам наша шана та подяка.

Також варто згадати ще про двох людей, яких не оминули нагороди ОМКФ. На відкритті було вручено «Одеський брильянт» Володимиру Машкову за внесок у культурне життя Одеси. А Юрій Мамін отримав «Золотого Дюка» (скульптор Михайло Рева). Володар вже двох статуеток «Золотого Дюка» у своїй промові особливо наголосив: «Фестиваль 1988 року зробив мене абсолютно винятковим режисером Світу. Я – єдиний, хто отримує цей приз двічі на цій сцені. І ще хотів би запропонувати, щоб це стало новою традицією фестивалю – вручати мені кожного разу приз «Золотий Дюк». 

Дуже приємно здивувала російська програма, яка не тільки не поступалася іншим за кількістю глядачів, щовечора збираючи аншлаги, але й була досить таки сильною – кожен фільм дивував та давав заряд емоцій: «Якраки» Іллі Демічєва із Михайлом Єфремовим у ролі чиновника – людини, яка пішла не тим шляхом і зрозуміла це вже надто пізно. Він хтів стати поетом, а став чиновником. У житті більше нічого не приносить радості, хіба що чисто гоголівська манія до взуття. Проте зустріч із молодою Настею здається щось надломлює у його оболонці та повертає його до власної сутності. 

«Відрімасгор, або Історія мого космосу» молодої Яни Поляруш, що перенесла фантазії героїв комунальної квартири у вікно на кухні. «Доросла дочка, або тест на…» Мгера Мкртчяна (режисер фільму «Троє і сніжинка») із Дмитром Мар’яновим у головній ролі. У цьому фільмі підіймаються проблеми взаєморозуміння батьків та дітей. Особливо, коли він – самотній батько, багатий і привабливий. Їй – 17. Йому – 37. Вона закохується у його партнера по бізнесу…

«Не думай про білих мавп» від Юрія Маміна – кіно у віршах про бідних представників художньої богеми, яких головний герой намагається прилаштувати під дешеву робочу силу. «Щасливий кінець» Ярослава Чеважевського – історія про те, що робити, коли від чоловіка йде пеніс. Півбіди, коли член просто йде, але він ще й закохується у ту саму дівчину, що й головний герой… 

«Непрощені» Кліма Шипенка – жорстка кримінальна історія у стилі Гая Річі та Квентіна Тарантіно. Цей фільм викликав чи не найбільшу дискусію в рамках фестивалю.

Завершував російську програму фільм «2АССА2» Сергія Соловьйова, показавши долі людей, які вимагали перемін 20 років тому… У певних аспектах російська програма вийшла навіть сильнішою за французьку. 

Тим не менш, майже усі творчі групи фільмів російської програми (а майже кожен фільм у рамках фестивалю представляла його творча група, за що окрема подяка організаторам фестивалю) жалілися, що не мають прокату у Росії. Це викликає глибокий подив, позаяк навіть важко уявити яким фантастичним має бути російське кіно на власному ринку (а у минулому році в Росії окупилося усього два фільми), якщо такі стрічки не мають прокату. 

Окрім вище написаного фестиваль також представляв ретроспективи: ретроспектива Одеської кіностудії (8 кращих комедій, відзнятих за весь час існування однієї з найбільших кіностудій колишнього СРСР: «Беня Крік» Володимира Вільнера, «Ягідка кохання» Олександра Довженка, «Зелений Фургон» Генріха Габайа, «Приходьте завтра» Євгена Ташкова, «По вулиці комод водили…» Володимира Басова, «Бережіть жінок!» Віктора Макарова та Олександра Полиннікова, «Мільйон у шлюбному кошику» Всеволода Шиловського, «І чорт з нами!» Олександра Павловського), ретроспектива Кіри Муратової (декілька фільмів кращого режисера України з Одеси), ретроспектива Федеріко Фелліні (програма присвячена 90-річчю з дня народження великого італійського режисера). Тож усі любителі старого/вічного кіно могли побачити свої улюблені фільми на великому екрані. Таким чином, така рівна та насичена програма (а прохідних фільмів не було) дозволяла навіть тим, хто не любить певні напрямки кіно чи національний кінематограф, все рівно заповнювати весь свій час кіно-подіями. 

Серед якості фільмів та їхньої НЕ банальності, НЕ однозначності, НЕ тривіальності, варто згадати про їхню неймовірну красу. Майже всі фільми – шедеври з точки зору естетики, при чому на стільки, що око не змучувалося радіти. Ще один плюс фестивалю, що майже всі стрічки демонструвалися з плівок.

Тим не менше, перші два дні дали критикам неабиякий ґрунт для розмов щодо доцільності фестивалю, позаяк зали були майже пустими, тож постало питання: чи готовий глядач? Але коли з третього дня великі площадки почали забиватися по повній, то стало зрозуміло, що готовий, а критикам довелося замовчати.

Якщо продовжити тему критиків, то варто згадати, що у рамках кінофестивалю відбулося два круглих столи. Перший носив назву «Проблеми висвітлення теми кіно в українських ЗМІ». Всі учасники та слухачі одностайно зійшлися на думці, що справи із поставленою темою в нашій країні не дуже, а глядач врешті не отримує якісної та повноцінної інформації. Голова Національного Союзу кінематографістів України Сергій Тримбач заявив, що під час проведення кінофестивалів в Україні журналістів більше цікавить хто у чому прийшов, а не самі фільми. Було багато нарікань на відсутність якісної критики та аналітики в кіно. Катерина Копилова – голова Державної служби кінематографістів України зауважила власні сподівання, що українське кіновиробництво ввійде у нове русло і журналістам буде про що писати, а поки що попросила висвітлювати правильні факти, розмовляти на мові кіно та бути в матеріалі. Журналісти ж нарікали на те, що представники кіноіндустрії часто не бажають надавати потрібної інформації. Постійно декламувалися ідеї створення якоїсь нової структури, яка б могла усе змінити, але далі за словоблудство це не пішло, бо не було вироблено жодного плану дій чи зроблено перших кроків – самі лише розмови. Виникло враження, що ситуація, яка склалася, усіх влаштовує. Тим не менш, коли Маша Безрук (програмний директор ОМКФ, що відповідає за російську панораму) дорікнула журналістам, що ті непрофесійно виконують свою роботу на фестивалі і замість того, щоб працювати, їздять на екскурсії та ходять на море, то піднявся шквал обурення. Власне, важко не погодитися з такою різкістю оратора, позаяк на більшості прес-конференцій з творчими групами журналістів було осіб з двадцять (нагадаю, що акредитовано більше 200 працівників ЗМІ), на зустрічах глядачів з творцями фільмів ставилося більше питань ніж на прес-конференціях, а програмним директорам не доводилося тягнути час та самим ставити питання. 

Другий круглий стіл було присвячено кіновиробництву в Одесі. Розмова вийшла досить неоднозначною, проте дуже конструктивною. Можливо тому, що круглий стіл проводили Сергій Чліянц та Олександр Гордон. Кіновиробництво на Одеській кіностудії вже давно зупинилося. Власне, як зазначив Гордон, який кілька років тому знімав в Одесі фільм, то це вже навіть не кіностудія, а площадка. Близько двох годин учасники круглого столу намагалися знайти вихід з ситуації, що склалася довкола кіностудії: вона не приносить прибутків, доходи від фільмотеки осідають у кишенях «лівих» людей, кіностудія не робить кіно, немає інвесторів, які б вклали гроші у розвиток кіностудії… Польський режисер Кшиштоф Зануссі навіть запропонував продати землю кіностудії (якщо вона така дорога) та побудувати нову сучасну кіностудію в іншому місці – це ж, мовляв, валіза, яку можна легко перевезти. Польські реалії інші ніж українські – саме тому Кшиштофу важко зрозуміти чому одесити бояться через очільників власної держави залишитися і без грошей, і без кіностудії. Тим не менш, другий круглий стіл завершився більш конструктивно ніж перший: учасники дискусії вирішили наступного року провести конкурс пітчів, щоб найкращі проекти запропонувати безпосередньо продюсерам і дали пораду українським митцям вдосконалюватися у цьому, позаяк у темпі сучасного життя в професіоналів просто немає часу читати товстелезні сценарії. Тож в серцях одеситів жевріють сподівання, що такий великий фестиваль є першою ластівкою відродження та розквіту національного кінематографу та Одеської кіностудії імені Олександра Довженка.

Поки що не зовсім зрозуміло яке місце займе цей фестиваль серед інших. Багато хто вже каже, що він кращий за «Кінотавр», хтось його порівнює із більш серйозними колегами. Тим не менш, вій вийшов досить оригінальним і має свою неповторну ізюминку, яка дозволила йому запасти в душу одеситам та численним гостям міста. А все інше покаже час. До речі, про час. Вже відома дата початку Другого Одеського Міжнародного Кінофестивалю – це 15 липня 2011 року.

Яке Одеса має відношення до кіно і скільки видатних людей мистецтва вона дала світові – Одеса заслуговує на цей фестиваль, а цей фестиваль заслуговує на Одесу. 9 фестивальних днів, 40 тисяч глядачів, 400 показів, 100 стрічок, 200 журналістів, 250 організаторів, 700 літрів випитих алкогольних напоїв і кілометри-кілометри плівок якісного кіно. 
З днем народження, Перший Одеський Міжнародний Кінофестиваль! Фестиваль закінчився. Хай буде наступний кінофестиваль!
 

Список переможців ОМКФ:
Гран-прі фестивалю – кращий фільм – «Дітям до 16...» , режисер Андрій Кавун (Росія).
Кращий режисер – Юліуш Махульські, автор фільму «Колискова» (Польща). 
Краща акторська робота – Яап Спайкерс, виконавець головної ролі у фільмі «Кондитер», режисер Анемарі ван де Монд (Нідерланди). 
Приз глядацьких симпатій – фільм «Дітям до 16...» , режисер Андрій Кавун (Росія). 
Спеціальна нагорода журі – фільм «Моє самогубство», режисер Девід Лі Міллер (США). 
Спеціальна нагорода журі – фільм «Жовтень», режисери Даніель і Дієго Вега (Перу).