Так ось який ти, дядечко Ірванець!
Минулої середи все київське студентство натхненно святкувало своє професійне свято.
І слава Богу! Біла вітальня Будинку вчених насилу вмістила всіх охочих послухати, як Сашко Ірванець буде читати лекцію. Авжеж, практично кожному відомо, що Олександр має педагогічну освіту і неабиякий пеагогічний стаж. Ще зовсім недавно студенти Острозької академії юрбами поспішали на лекції пана Ірванця. Якби не свято, зала, мабуть, була б схожа на «рукавичку» наприкінці казки.
Лекція. Уява малює картинку на кшалт: пан Олександр в костюмі й краватці, переповнений почуттям власної гідності, велично височіє над кафедрою. Неспішно і монотонно зачитує з пожовклого паперу дорогоцінні тези… Шкрябають ручки – присутні конспектують… Червоним виводять заголовок – назву лекції : «Так ось який ти, Дядечко Письменник!» …
Точнісінько так воно й було – рівно навпаки. Попри серйозність питань лекція була, як і обіцяв Олександр, вибуховою. Зала вибухала від сміху і завмирала, осягаючи глибину неосяжної мудрості і проникливості…
Спочатку Ірванець зробив примголошливе зізнання: незнайомим людям він не зізнається, що є письменником. Чому? Щоб відповісти на це питання знадобилося хвилин сорок. На переконання Ірванця, слово «письменник», мов кокон, сповите міфами, і ті міфи працюють переважно не на користь письменнику.
Міф перший: «на письменника» вчитися не потрібно. Адже є чудовий приклад – Тарас Григорович, що з хлопчика-кріпака став славетним поетом, ніде «на поета» не вчившись. Деяка частина пересічних громадян підозрює, що хоч якась освіта у тих письменників має бути. Найшвидше припускають, що то – журфак. Загалом, вважає Ірванець, люди мало розрізняють журналістів та письменників, та все ж, за власним зізнанням, незнайомим людям краще представлятися журналістом, одразу ж запевняючи, що ти не «отой» заангажований журналюга, яких загал також традиційно недолюблює.
Міф другий: письменник не може жити, наприклад, в сусідньому будинку, він – десь деінде, найімовірніше – за кордоном. Андрухович і Жадан, що в масовій свідомості люблять повчати співвітчизників, давно не навідуючись до України з Німеччини чи Швейцарії, – яскравий тому приклад.
Міф третій: письменник – то дуже заможна особа, його заробітки захмарні, а статки – неосяжні. При цьому той, хто так вважає, міркує так: «я сам книжок цього автора не читаю і не купую, але, напевне, є хтось, і цих «хтосів» багато, хто читає і купує книжки, і письменник на тому безмірно багатіє».
Міф четвертий: справжні письменники були колись. «Я, звісно, сучасних не читаю,- міркує пересічний громадянин, – бо хіба їх зрозумієш? Це ж не Чехов і не Гоголь, яких я теж не читаю, але ж то були справжні!».
Міф п`ятий: письменник поза часом. Щодо віку письменника у того ж пересічного громадянина часом спостерігаються дивні парадокси свідомості. Як приклад, випадок, що стався з Дмитром Стельмахом, якого його ж ровесники-митники радісно прийняли за «того» Стельмаха, того, якого вони вивчали свого часу у школі.
Міф шостий: письменник має бути високоморальною людиною.
Міф сьомий, найсвіжіший: про «грантоїдів».
Вищевикладене – то коротенький конспект лекції, що як всі й підозрювали ( і сподівались на те), була пересипана анекдотами, байками, жартами та осяяна непересічною харизмою Ірванця.
Слід сказати, що формат лекції крім лектора передбачав участь співдискутантів. Їми на цей раз випало бути Юрію Макарову та Інні Булкіній.
Інна Булкіна вказала на те, що більшість із наведених міфів виникли не так вже й давно – трохи більше ніж півстоліття тому, коли «вождь всіх народів» побачив у письменниках «інженерів людських душ». Звідти міфи про моральність, забезпеченість і нетутешність письменників, для яких, за словами Ірванця, були створені «літературні гетто» – «письменницькі» будинки. Інна поділилась з присутніми і власними спостереженнями, винесеними з досвіду роботи у музеї одного поета: пересічній публіці в стократ цікавіше особисте життя митця, ніж , власне, його творчість.
Юрій Макаров підтримав тезу про силу міфу в житті письменника, привівши приклад того ж Тараса Григоровича. Згадував він в своєму виступі і Григорія Сковороду, і Юлію Тимошенко. Адже, за висновками Макарова, ми знаходимося між кількох міфологій, що певним чином суперечать одна одній. Перша традиція – українська патріархальна, коли існує потреба в певній фігурі, що концентрує в собі певну кількість очікувань, та яка, насправді, фізично не в силах нести цей тягар. Друга, російська, перекликається з першою: митець має уособлювати совість народу, нести тягар громадської відповідальності. Третя традиція сучасна – писменник відомий в таких випадках: його нагородили Нобелівкою чи екранізували. Звісно, є винятки, але їх мало. В завершення виступу Юрій Макаров, в свою чергу, зробив ще більш сенсаційне зізнання: він підтримує пана Табачника. Щоправда лише в одній речі, а саме: сучасним авторам не місце в шкільній програмі.
Як було вже зазначено, аудиторія того вечора зібралась серйозна. Серед слухачів виявилися письменниця Євгенія Кононенко, літоглядач Ірина Славінська, критик Юрій Володарський, людина, яку прославило СБУ – Олег Шинкаренко і навіть депутат-регіонал Юрій Болдирєв. Всі вони терпляче дочекалися моменту спілкування з залом і закидали Олександра питаннями.
Ірванцю довелося зізнатися, що він слідкує за зовнішнім виглядом ( навіть шкарпетки у нього однакові!), продемонструвати кохану половинку Оксану Цюпу, визнати що всі письменники, і він – не виняток, – графомани, що жадають визнання і зробити чимало інших зізнань.
На суто жіноче питання Євгенії Кононенко, чи повинен письменник створювати візуально привабливий образ, щоб як Єсенін і Блок прикрашати скромні оселі трудящих, Ірванець спершу став підбирати кандидатів на ці ролі – Андрухович та Жадан, на його думку, достатньо симпатичні, та потім напевне згадав про гендер і попросив фото у самої Євгенії.
Теза, виказана Іриною Славінською: «Автор помер. Твір і автор мають розглядатися окремо» не була загалом підтримана лектором і викликала внутрішні дискусії в аудиторії.
Навіть, коли ведучі публічної лекції оголосили про її закінчення, публіка довго не розходилась – обговорення і дискусії тривали та й дуже не хотілося покидати тої рідкісної теплої та невимушеної атмосфери. З огляду на атмосферу і «складнощі перекладу», зізнаюсь, оповісти ту феєрію виявилось складніше, ніж здавалось. Відеозапис та розшифровка лекції будуть невдовзі доступні на www.polit.ua, тому обмежусь вищевикладеним, зазначивши : лекція Олександра Ірванця стала однією з найяскравіших подій проекту Публічні лекції Політ.ua.
