«Українські книги – українським в’язницям»: півтори години на зоні

Здавалося, ніщо не сприяє вдалому проведенню запланованої акції. Зима чомусь вирішила початись саме в цей день, 25 грудня, і нам довелося немало намерзнутися в очікуванні. Тим більше, була пізня пора – близько сьомої, адже туди, куди ми йшли, не пускали раніше. Отже, наш пункт призначення стоїть по вулиці Дегтярівській, 13 і має назву «Київський слідчий ізолятор № 13». Але ось надійшов дозвіл, і декілька письменників, поетів, музикантів і журналістів попрямували на зустріч із, приблизно, сотнею злочинців – ув’язнених Лук’янівки.

Це вже не перший захід такого штибу – рівно рік тому, теж на католицьке Різдво, Борис Гуменюк, автор роману «Лук’янівка», вже проводив аналогічну зустріч із в’язнями, презентуючи їм згаданий роман. Цього разу мета акції стала ширшою: учасники принесли із собою декілька великих пакетів з книжками, які було передано в бібліотеку СІЗО – щоби в’язні могли почитати на дозвіллі.

Порядки на зоні суворі: на вході перевіряли особу кожної людини (записаної, звісно, за кілька днів наперед) за паспортом, на наступному етапі паспорти взагалі забрали, разом з мобільними телефонами. Міліціонери провели нас через декілька подвір’їв, на кожне з яких доводилось проходити через міцні залізні ворота, аж поки ми нарешті не дісталися до актової зали СІЗО, де на нас чекали в’язні.

Глядачі уважно слухали учасників акції, які говорили теплі слова, згадували власний досвід стосунків із закладами подібного профілю та читали вірші. Втім, щось конкретне про враження ув’язнених із їхніх суворих, ніби кам’яних облич важко було сказати. Принаймні, запитань до Гуменюка, Пантюка і компанії в них не знайшлося.

Трішки оживилися вони тільки коли почалась музична частина, яка складалась із двох виконавців. Олег Сухарєв, лідер гурту «Самі свої» самотужки зіграв і проспівав декілька пісень, і в’язні чудово сприйняли і сум, і гумор творчості Сухарєва. Особливо вразила всіх весела, на перший погляд, композиція про любов хлопця й дівчини, початок їхнього спільного життя і народження сина. Аж ось вони привозять хлопчика до бабусі в село: «– Ну, онучку, чого мовчиш? – Здраствуйтє, бабушка! Как паживаєтє?» Кінець.

Останньою була маловідома (поки що) співачка Атанайя, яка під мінусівку – вона прийшла без своєї гурту – проспівала три пісні. Так як дві з них були англійською, співунка пожартувала, що тепер глядачі можуть розповідати: до нас в Лук’янівку приїздила західна поп-зірка .

На цьому вечір скінчився, кілька в’язнів підійшли до письменників з проханнями підписати принесені книжки, а потім нас провели назад до виходу через іще одну череду процедур. Враження по цій події залишилися дуже яскраві, трішки моторошні, але загалом позитивні й оптимістичні. Без сумніву, потрібно й надалі просувати культуру серед нижчих шарів населення, і не тільки в тюрмах. Таємницею тільки лишається, які враження винесли в’язні? За виразами облич важко було сказати бодай щось. Утім, рідко їм випадає нагода подивитися й послухати щось цікаве наживо. А отже, можна сподіватися, їм сподобалося.