Я втопив би тебе у ріці, або «Тупняки» кохання

      Кажуть, що кохання – це завжди прекрасно. Кажуть, що ніколи так плідно не йде творчий процес, як під час переживань особистої драми.
      Наскільки правдивими є обидві фрази, мали змогу переконатися усі ті, хто прийшов 10 лютого в арт-кафе «Соломія» на вечір АнтиКохання, який вже вдруге (і будемо сподіватися, що він стане традиційним) проводять напередодні Дня св. Валентина.
      Невелика кількість присутніх (чи то через маленьку площу зали, чи через надто провокаційну назву вечора, який багато людей помилково сприйняли за зібрання ображених долею) – пішла дійству лише на користь: прийшли ті, хто, якщо раніше і не знали всіх авторів в обличчя, то твори їхні вже  цитували чи наспівували однозначно.

      12 служителів Евтерпи та Ерато поділилися власним досвідом, оголеними емоціями та переживаннями різної тематики та у різних формах. І мало який  твір не зачепив струни душ присутніх, а деякі зривали просто шалений шквал аплодисментів, а інколи – навіть і сміху над самими собою.
      Всі присутні отримали те, за чим і прийшли – послухали своєрідні сповіді-роздуми, але кожен отримав і бонус – іронію і сарказм у сторону «вічної теми».
Трепетною і натхненною любовною лірикою поділилися зі слухачами-глядачами Іра (Кава) Кавун, Андрій Носихін та Оля Кміта. «Як готично...» – пошепки коментували зворушливі вірші Крістіка Хрустіка.

      «Якщо мені зрадиш , кохана, то зубами не обійдешся!» – таким був вступ до слова Петра Кривого, після якого і розпочалася хвиля іронічної, іноді навіть цинічної,  поезії та прози  без кордонів (читай «без цензури»).
      Своєрідними поетичними «короткометражками» – чотиривіршами тішив присутніх Сергій Оцел. Його україно-російська поезія  – іноді тепла і душевна, а іноді просто ріже без ножа. Особливо полюбилася публіці розповідь про тендітну пані, яка «на все чхати хотіла». Шостим виходив на сцену Саша Бугаєнко, який розповідав традиційні  і звичні «трафунки» деяких стосунків: про «зальоти» і майже неможливе для логічного пояснення «я ж кохаю тебе, коли нап'юся, я не можу без тебе, коли треба когось...»

      Своєрідним «перевалочним пунктом» між іронією та лірикою став Максим Мукомела. Він читав про буденність життя та зміну розвитку його подій після кількох пляшок, які іноді стають каталізаторами подій: «ви ж не лякали щастя рамками стосунків...» Сергій Ширан подарував присутнім «Казку про квіточку», у якій таїлася алегорія із ніжними почуттями до жорстокої самодостатньої людини. До нього приєднався вищезгаданий Максим Мукомела -  наочно продемонстрував, як це – «тримати комусь свічку» – інтимна темна обстановка приміщення трішки заважала авторам читати, довелося створюватися імпровізовану підсвутку. Потім свічку замінив більш практичний і звичний у сучасному житті ліхтарик.

        Назар Саніцький, він же Еїк, зачепив ще одну сторону любові і стосунків – криваву і трагічну.  «Ніколи не робіть із коханої людини фарш – не кожному таланить із лікарями!» – такими філософськими словами закінчив він одну зі своїх розповідей.
      Відвертими, іноді по-чоловічому різкими та категоричними, монологами-роздумами до коханого (можливо, варто було би і в лапках написати – до «коханого») поділилася гостя Тернополя – чарівна Катя.
      Завершував читання лаконічний роздум-наука від однієї із організаторів перформансу – Наді Ротман про те, що варто придивлятися до красивих чоловіків, але в яких є  діти, – адже тут вже хоч якась гарантія, що об'єкт твоїй симпатії – натурал.

       Та АнтиКохання містило в собі не лише літературну частину. Конкурси «Живий дартс» та складання казок за фотокартками – теж були родзинкою вечора. Оповідки про «дівчинку Інокентія, яка народився у каналізації зі стінами, поклеєними білими шпалерами» (Петро Кривий) та фрази на кшталт «Некрофілія – це добре, але холодно» (Катя) не менше самих читань сподобалися глядачам.
      А пісні гуртів «Називний відмінок» та «Алоізій Карамболь» тільки підтримали і доповнили тему вечора. Особливо довго не відпускали останніх. Публіка навіть стала співавтором: за одну секунду переробивши пісню «Пацани» на нову та не менш оригінальну із назвою «Дєвки».

      Зрештою, якщо наступного року вагатиметеся: чи варто йти на АнтиКохання – то згадайте хоч одну свою лав-сторі без хепі-енду – і прийдіть перевірте: можливо, у когось із авторів сталася аналогічна, але він вже давно переписав її для себе таким чином, що сміється із неї не сам, а із десятками «братів за нещастям»!

Фото RotMan