Золотий Лев 2010: режисер vs актори

На міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев» уже давно не працює журі й не визначає найкращі постановки. Але кожен глядач так чи інакше формує свої рейтинги. Серед вистав, які вдалося побачити впродовж ювілейного, десятого фестивалю,  що тривав у Львові з 1 по 7 жовтня, на особливу увагу заслуговують дві: «Едіп. Собача будка» Київського центру сучасного мистецтва «Дах» (режисер — Влад Троїцький) та «Каліка з Інішману» (російський пермський  театр «У Моста», режисер — Сергій Федотов). Обидві потужно впливають на глядача, а водночас — дуже різні, і саме їх хочеться зіставити-протиставити.

«Едіп. Собача будка» — приклад «режисерського» театру, чи, як його напівжартома окреслив свого часу режисер і драматург Клім (Володимир Клименко), — «будівельного». У центрі спектаклю — сильна творча особистість режисера, який вибудовує красиву й сповнену символів та підтекстів постановку. Актори — талановиті, майстерні, але все-таки вони — «на другому плані». Натомість «Каліка з Інішману» — актороцентрична постановка, де роль режисера, на перший погляд, «непомітна». Однак його пріоритетне завдання — не продемонструвати чергові знахідки чи витворити концепцію, а досягти максимального ефекту від гри акторів. І акторський ансамбль вражає. 
У репертуарі театру «У Моста» — чотири вистави за п’єсами сучасного ірландського драматурга Мартіна Макдонаха. Цікаво, що спектакль за п’єсою цього автора — «Людина-подушка» — поставив і Влад Троїцький у театрі «Дах». Однак прикметно, що саме ця п’єса з усіх творів МакДонаха не подобається Сергію Федотову.

Трагіфарс людського життя

«Едіп. Собача будка» — третя постановка «Едіпа» в театрі «Дах». Режисер Влад Троїцький у коментарі зазначив: «Мені здається, що це фінал нашого шляху з «Едіпом», більше «Едіпа» розвивати не будемо. Це цілковито інший спектакль порівняно з попередніми, вистава набула соціального аспекту, який у попередніх варіантах був не настільки очевидним».
У першій дії публіка перебувала на другому ярусі змонтованих у вигляді масивної металевої клітки декорацій і згори спостерігала крізь ґрати за акторами, що грали п’єсу «Собача будка» Кліма. Після антракту глядачі «добровільно» зайшли в «клітку» і спостерігали за дійством давньогрецької трагедії, що відбувалося вгорі, крізь шпарини в металевій конструкції. На реакцію публіки розраховано й фінал вистави: гробарі, що забили дошками персонажів першого акту, тепер те саме реалізовують із глядачами. Кожен має змогу вийти (чим кілька осіб і скористалося), а решті пропонують заспівати, питаючи, з якого вони краю і чи є в них гімн або якась пісня... Під час другого львівського спектаклю кілька глядачів заспівало народну пісню, але відкритим є питання, чи засвідчувало це їхнє бажання вирватися, чи продемонструвало виконання наказу, як діяли й герої першого акту? До слова, з відгуків глядачів, під час першого показу у Львові глядачі не співали. А от у Запоріжжі виконали гімн, розповідав режисер.

Перша дія — гостросоціальна, жорстка, безпосередньо асоціативна до сучасності. Декорації змонтовано так, що в «клітці» неможливо випростатися на повен зріст (і тут рівні умови для всіх — і для тих, що живуть у «собачих будах», і для їхніх наглядачів). Обід дають за розкладом, на вмивання й перегляд телевізора теж відведено час. І спонукають проспівувати гасла: «Нам насрать на нашу волю», «Вєк волі не відать», «Менше народу — більше кислороду».
У другій дії актори оповідають трагедію Едіпа, якому боги напророкували, що він уб’є свого батька й одружиться з матір’ю. Втікаючи від цього пророцтва, він біжить просто йому в обійми. Чи можна втекти від долі? Чи можна її змінити? Чи потрібна людині свобода? Чи заслуговує людина на волю? І все — асоціативно до українця, його долі і свободи. Відповідей на ці та інші запитання вистава, звісно, не дає. Їх треба шукати самим. Але спектакль спонукає до цих пошуків, до пошуків виходу й свободи.

Ще один акцент постановки — на силі, справжності і глибині людських почуттів: «Ми часто сподіваємося, що наша доля трагічна, а вона, в кращому разі, — драматична, в чому винні ми самі, бо, намагаючись уникнути долі, врешті-решт, вибираємо її найгірший варіант, і найчастіше наше життя навіть не людська комедія, а трагіфарс, бо як по-іншому назвати те, що ми, знаючи, що це смертельно небезпечно, чомусь скоюємо. Бо так уже сталося, що нас, точніше, нашу культурну свідомість, на ціле століття занурили в міф про можливість втекти від долі...».

Право на мрію

«Каліка з Інішману» не шокує, а зворушує... Тут нема надривної трагедії, слізливої сентиментальності, надмірних пристрастей чи пафосу. Тут усе справжнє. Йдеться не про те, що по-справжньому розбивають яйця об голову героя (краплини, «як доказ», навіть потрапляють на одяг глядачів першого ряду). Актори дивовижно перевтілюються в простих та неординарних своєю дивакуватістю й навіть «дикістю» мешканців маленького ірландського острова Інішман, про який Сергій Федотов каже як про такий, де обов’язково побувати, адже це «край світу». До речі, події, які описує автор п’єси, — документальні, а колектив театру побував на острові, де нині мешкає трохи більше ста осіб, є тільки чотири установи — пошта, школа, готель, паб, нема влади, поліції. Єдиний спосіб дізнатися новини — від Джонні Пустодзвона (це вже інформація з вистави).

Захоплення Сергія Федотова творчістю Мартіна Макдонаха недаремне, бо сюжет п’єси в поєднанні з творчим методом режисера (який передбачає зокрема висунення на перший план актора) творить дійство, що впливає на глядача цілісно: і тим, про що п’єса, і тим, як це передано у виставі. Йдеться про самотність і можливість/неможливість щастя для тих, кого називаємо каліками, знедоленими, відкиненими суспільством, про їхній біль і потребу світла; про те, що найнегативніша, на перший погляд, людина, може виявитися доброю (як з’ясувалося, Джонні Пустодзвон, що вивідує за всяку ціну новини і має чимало інших вад, врятував свого часу каліку Біллі); про те, що краплина доброти й тепла може розтопити чиєсь холодне серце, а також про те, що кожен має право на мрію та її здійснення...
Вистава нагадує то кадри з фільму, в який глядач цілковито занурюється, то реальні сцени з життя. Спектакль доводить, що коли є внутрішнє напруження, коли актори тримають увагу глядача, не потрібно хаотично й надмірно змінювати костюми та декорації чи вдаватися до епатажу, як робили окремі представлені на «Золотому Леві» театри.

Звуки і візуальні образи «Золотого Лева»

Атмосферу театрального фестивалю «Золотий Лев 2010», окрім сценічних вистав, традиційно творять вуличні дійства. Цьогорічний фест традиційно розпочався боєм барабанів і вогняними іскрами, ходою акторів на ходулях, у театралізованих костюмах, що загравали з публікою — карнавал таки відбувся, попри попередні спростування організаторів. Візуально «Золотий Лев», окрім вуличних спектаклів, збагатила алея живих скульптур Євпаторійського театру живої скульптури. Звукові «вібрації» цьогорічного «Золотого Лева» творили гонг (інструмент шаманської сили, переконують актори Слупського нового театру ім. Віткаци) та оркестр великих бубнів Варшавського театру MAKATA та Uado Taraban (Польща).

Влад Троїцький: «Найбільша трагедія, коли не реалізовуєш даних від Бога можливостей»

Засновник фестивалю сучасного мистецтва «Гогольфест» і режисер театру «Дах» Влад Троїцький — харизматичний режисер, один з тих, чия творчість провокує театральну публіку і спонукає до дискусій. 

Троїцький і актори

— Яке значення для Вас має особистість актора? Як добираєте акторів?

— Він має бути талановитим, відданим, сміливим.

— Актори «Даху» могли б працювати в театрі іншого стилю?

— Вони можуть грати в будь-яких театрах, але хороших.

— Чи немає у Вас бажання працювати з акторами у Львові?

— Я працюю з іншими колективами, а щодо Львова — то потрібне серйозне запрошення. Крім того, у мене дуже щільний графік.

— Можете зробити виставу з будь-якими акторами?

— Так. Головне — щоб вони хотіли. Якщо це буде лінивий стандартний театр, коли актори не хочуть працювати, то — не можна ж змусити людину любити. Звісно, мої актори універсальні, вони все можуть. А в інших — треба пробуджувати їхні можливості.

«Театр має бути різним»

— Який театр нині потрібен глядачам?

— Театр буває хороший і поганий. Але театр має бути різним, і наш колектив творить різні вистави, від сучасної драми до містерії. Якщо молодь ходить, слухає і починає думати, то це, як на мене, — хороший театр. Для розваги — також може бути чудовий театр, але мене це не надто цікавить.

— Тобто основне завдання — змусити глядачів думати?

— Думати, відчувати. Щоб не просто прийшли на виставу й відразу після спектаклю забули про неї.

— Як глядач, знаходите цікаві вистави?

— Іноді знаходжу. Але важко, у мене дуже «поганий» смак. Мені складно ходити в театр. Тепер починаємо конкурс молодої режисури під маркою чеховського фестивалю. Будемо шукати режисерів по цілій Україні. І я дуже чекаю: а раптом вони десь там секретно сидять...

Сильні почуття

— У матеріалах до «Едіпа» пишете про драму й трагедію людського життя. На Вашу думку, люди сьогодні мають потребу в сильних пристрастях, почуттях, трагедіях?

— Це не мені судити — ми робимо спектаклі... Через те, що почуття здрібніли, а свідомість перебуває в суєті медійного простору, саме сильні почуття і сильні висловлювання можуть пробудити людину від летаргії її безглуздого життя.

Щастя українців

— Якось в інтерв’ю Ви сказали, що українці щасливіші, ніж європейці і росіяни. Ви щиро так вважаєте?

— Ні, звичайно... У них є більше можливостей, а з іншого боку — й більше відповідальності. Бо, можливо, найбільша драма чи трагедія в житті, коли ти не реалізовуєш можливостей, які тобі дає Бог. Як те, що відбулося з Помаранчевою революцією. Бог каже: «На! Бери». Але... Тобто Україні дано, а от наскільки вона зможе цим скористатися?

Доля і віра

— Вірите в долю, у давньогрецькому розумінні?

— Не знаю... Ніколи над цим надто не замислювався. Але думаю, що потрібна віра.

— Дослухаєтеся до знаків, враховуєте містичні моменти?

— У всякому разі, це точно відбувається не через свідомість, а через підсвідомість. Та коли починаєш залучати інтелект, то здебільшого, робиш дурниці.

— Тобто керуєтеся радше емоціями?

— Намагаюся слухати світ...