Хімічний склад «Речовин» Олега Романенка, або Лірика «без презерватива»

Світ складається з маленьких людинок, маленькі людинки – з води, вода – це органіка. Еритроцити, фагоцити, кістки, мозок, шкіра, волосся… стоп. Візьміть цей напівабсурдний перелік, додайте до нього трохи психологізму, дещицю злої іронії, вкиньте нерозчинні кавалки болю й наділіть суміш властивостями літер на папері та твердою палітуркою. Результат досліду називатиметься «Речовини», а провів його, щоправда, швидше «провів-навпаки», Олег Романенко – поет, знайомий усім, хто не байдужий до віршів під грифом «творчість двохтисячників».

Власне, для того, аби дійти до самого циклу «Речовини», читачеві доведеться трохи помандрувати вже знайомими текстами з попередніх збірок. Маршрут прогулянки вирахувано або складено підсвідомо, але, в будь-якому разі, дуже чітко. Спочатку – «Кохання хакі» зі старими добрими споминами, чи то пак текстами. Знайома нам царівна англійської мови, написана сикстинка й любов, що блукає під вікнами, дівчина, що опановує ходіння наскрізь, і , звісно ж, кіт, котрий за кимсь скучив. Нагадування бажань маленької людини, котрій хочеться «в кожні двері, а надто – в усі кватирки». А головне – «атоми» такої характерної для цього поета «я-центричності», не характерної для моднявих нині абстрактних, «відсторонених» віршів – від «я б стріляв таких, як я» із «Дуче мій, такого болю...» до «як не віриш, що я є, – вір у мене, як у Бога». Поволі лаконічний виклад життя із невдалим коханням і неможливістю щастя хоча б тому, що останнє характеризується надто хижими як для такої ефемерної речовини звичками, стає більш жорстким – недарма ж ідеться про «Побічні ефекти». Я-центризм автора й егоцентризм ліричного героя набирає обертів, відколи чернетки героя Романенка стають святим письмом, однієї спроби для смерті героєві вже замало, а повсякденне звертання «як тобі живеться-ведеться» автор перетворює на «як тобі вмирається». Трохи, знову-таки, знайомого нам «дитинного наїву» з нянькою-макакою й «антиграматичним» «я плакаю» – умовний контраст до поеми роз’юшених фізій і ляпасів по мертвому обличчю («Я плакав і кричав: «Ну чому ти помер?! Для чого ти це зробив, сволото?! Як ти насмілився?!»)

На початку збірки ліричний герой Олега ніби між іншим відзначає: «я зовсім схожий став на опудало, котре вже завтра опудалятами розвагітниться». На перший погляд, його вірші таки скидаються на чудернацькі опудалята, ладні відлякати чи не всіх. Любителів «класики» – антиестетичністю. Шанувальників урбаністичної поезії з насічками еротизму чи грубими зарубками порнографії, солоними матюками й ребусами-парадоксами – простотою, поміркованістю, ліричністю, що зберігається парадоксальним чином, всупереч прямолінійності в описах ударів долі. Збочених на застосуванні ефектних, епатажних літературних прийомів – якимсь художнім пуризмом, потягом до «набридлих» постійних оксюморонів… Утім,  не думаю, що знайдеться багато охочих розкладати вже й так розкладені на хіміко-психологічні дрібки «Речовини» ще далі, на крихти теоретично-літературні.

Просумувавши всі ці аргументи, ми дійдемо висновку, що вірші Олега Романенка - це… ковток свіжого повітря. Розумна альтернатива близнюковим крайнощам родом із не відомого пересічному читачеві «завтра» й переспівами «класики» навіть не вчорашнього розливу. Римовані й верлібри, лаконічні й часом, надто у самому циклі «Речовини» – несподівано довші, – всі вони, по суті, «врівноважують» одне одного. Вони – «універсали». Стримано, по-чоловічому емоційні – тією емоційністю, що перемагає так само, як упевненість в очах людини перемагає експресивні вигуки з вуст людини іншої. Несподівані й меткі. Особистісні, без політичного підтексту, а головне – без реальних, як можна було б побоюватися з назви, хімічних формул-описів органічних чи неорганічних сполук. Позбавлені панібратства, притаманного містеріям, до яких інколи автори вводять «авторитетів від літератури». З особливими стосунками Бога й героя, з дивовижною несумісністю маленької людинки та грандіозного «я», з пошуком суті «хто я є» – «метушня метушінь», «я навіть не мішень – я комаха лишень». І – раптовим «Я – одна шоста світобудови, лише одна». Скромно й вишукано, чи не так?

У мене немає ні сантиметра, аби виміряти світ, ні здатності вигадати й повірити в ту формулу, за якою авторові «Речовин» можна було б «привласнити» певний простий дріб, який би вказував на те, яку частину світобудови він становить. Проте мені спало на думку інше – перечитуючи «оченятами його віршів» буттєбудову власну, таки дізнаєшся багато старого. Так-так, саме старого, і – наче вперше. Й річ зовсім не у свіжих звістках про те, що кров стоїть, а тече все інше, або художньо-логічну правду про равликів, які здатні довести пересічну людину до сказу. Просто вірші Олега Романенка дуже подібні на одяг з натуральних тканин, у якому досить зручно любити любма, пітніти в бійках із долею й умовно повертатися до школи – якщо не щасливими та сильними, то принаймні відвертими з самими собою. Тож і найімовірніший тип шанувальників цього умовно простого-простого, непоказного для любителів спецефектів одягу, – читачі, яким конче треба знати, із чого зроблені вони і те, що їх оточує. І задля цього вони ладні наважитися в центрі галасливого мегаполісу, де все електрифіковано-візуалізовано-урбанізовано, вітатися відкритою долонею, без рукавички, й декламувати тексти «без презервативів». У будь-якому розумінні.