Тисячолітній авангард

На цьогорічному скульптурному салоні в Києві одна з найпомітніших подій — скіфські баби з Дніпропетровського історичного музею. Є окремий зал авангарду; цілий поверх зайнято сучасними українськими митцями; але найбільше уваги привертають саме вони — грубезні, дивні ідоли.

Може, мені вони були трохи менш цікаві, адже багато років я бачив їх щодень і щодень, як ішов до школи, потім — до інституту чи гуляв у Жовтневому сквері. Вони стоять на галявинці під музейною стіною — такий собі сад каменів просто неба, майже непомітний напровесні та восени, ефектний влітку, похмурий взимку. Та й не зважав я на них майже, надто вже звик.

В Українському домі оті подобизни стоять як музейні експонати, на постаментах, з доброю підсвіткою. Там не тільки скіфські ідоли, а й кіммерійські, половецькі: по наших степах пройшлася безліч народів, і кожні обтісували пісковик і черепашник, аби пошанувати предків і нині забутих божищ; декотрим статуям по 4000 з гаком років (як знаменитому Керносівському ідолу, наприклад), але й найпізніші зроблено щонайменше 700 років тому.

І ось саме в атмосфері Салону, серед фоторепортерів і мистецької публіки, вдалося відчути ту справді первісну, дику силу, що містять у собі варварські боввани. Ці грубо тесані брили, ці геометричні орнаменти, загадкові рельєфи, ці голови без облич або обличчя, подібні до стародавніх камінних масок, увесь той застиглий танок прадавніх богів такий далекий від сучасних буднів, настільки потужніший за нашу внормовану цивілізацію, що виглядає новішим і енергійнішим за будь-які сучасні експерименти.

І дуже добре, що саме експериментальні роботи розташовані у сусідніх залах. Пабло Пікассо, Олександр Архипенко, Ганс Арп, Жак Ліпшиць, Костянтин Бранкузі — найсміливіші революціонери скульптури ХХ століття — надихалися формами примітивної народної пластики своїх країн та Африки; але, роздивляючися химерні, ієрогліфічні скульптури, час від часу вловлюєш риси подібності до дніпровських ідолів. А окрема виставка одного з найкращих сучасних українських скульпторів Олександра Сухоліта так і називається: «Моя архаїка», чимало творів у ній здаються кревно спорідненими з творчістю давніх безіменних художників.

Чи не найбільша помилка у сприйнятті авангарду — вважати його чимось цілком відірваним від традиції, легковажним дозвіллям неосвічених революціонерів. Академізм має куди більше шансів на роль такого руйнівника, бо розглядає здобутки відносно недавніх часів на кшталт прямолінійної перспективи чи реалістичного портретування як останню і незаперечну істину. Авангард же як такий сягає набагато глибше, ширше і далі, аж до витоків цивілізації, звертається до тих стилів, котрі здатні дати геть інакшу мистецьку реальність, аніж звична нам, були несправедливо забуті у гонитві за точністю виражальних засобів.

Так, Пікассо звертався до Африки, а імпресіоністи — до Японії, але ж ми маємо свою власну Африку просто тут, на нашій землі, наприклад, на галявині біля Історичного музею у Дніпропетровську. Достатньо лише добре вивчити ті уроки, що лишили нам давні степові чаклуни, — і матимемо авангард, аж ніяк не гірший за французький, іспанський чи американський.