категорії: музика інтерв'ю

Друг наш «Грузовик»: Інтерв'ю з Антоном Слєпаковим

теґи: И Друг Мой Грузовик, Дніпро (Дніпропетровськ), рок

G-3

Дніпропетровський гурт «...И Друг Мой Грузовик» — із тих, на жаль, не надто поширених музичних формацій, що поєднують безперервний артистичний пошук із переконливістю результатів

Уже сама поява «ИДМГ» схожа на ефектний експеримент: коли в серпні 1997 року на околиці Дніпра (Дніпропетровська) місцеві ентузіасти вирішили провести рок-фестиваль «Кар’єр», троє музикантів зібралися, щоб виступити один раз, лише на цьому фестивалі. Шансів на успіх було небагато: нікому не відомий колектив, дивний мінімальний склад (вокал, бас-гітара й барабани), чудернацька назва. Зрештою саме «Грузовики» стали справжньою сенсацією та відкриттям «Кар’єру»: бас і барабани плели вишукану і стрімку ритмічну основу, вокаліст Антон Слєпаков, харизматичний, жвавий, наповнював кожну композицію просто скаженою енергією. Один із кращих на сьогодні гуртів України народився саме тоді.

«ИДМГ» — такі собі алхіміки року. Вдало поєднавши 12 років тому необхідні першоелементи, вони на тому не заспокоїлися, і в кожному новому альбомі або проекті пробують усе нові й нові комбінації, дивуючи і критиків, і шанувальників. У їхній звуковій лабораторії йдуть у хід фанк і джаз, хард-кор-клезмер (буває й таке) і хіп-хоп, техно й боса-нова. Тексти Антона — іронічні, часом жовчні, ліричні або абсурдистські — ідеально вбудовуються у витончене музичне середовище, створюване композитором гурту, басистом-віртуозом Ростиславом Чабаном. Ростислав і Антон доволі винахідливі, аби створити альтернативу навіть самим собі: минулого року з’явився проект «НеГрузовики», що є продуктивною протилежністю основному гурту: більш синтетичне, електронне звучання парадоксально поєднується з дуже сповідальними текстами й насиченим відеошоу.

Залишаючись незалежним гуртом, практично не маючи ротації на провідних радіостанціях, «ИДМГ» завоював популярність на всьому просторі СНД. Кожний його альбом стає подією в музичній спільноті України та Росії, «Грузовиков» (а тепер уже і «НеГрузовиков») запрошують на престижні фестивалі — так, минулого року вони представляли Україну на альтернативній сцені найбільшого у світі рок-форуму «Сігет».

Цієї осені «НеГрузовики» дали потужний концерт на київському «Гоголь-фесті»; потім були міні-гастролі у Москві, Петербурзі, Одесі. У планах випуск нових альбомів обох проектів.

Особисто для мене «ИДМГ» важливі ще й тим, що представляють місто, яке довгий час здавалося музично безнадійним. А 1997 року я був одним із перших, хто написав про новий гурт. У будь-якому разі, це інтерв’ю слід було зробити вже давно.

— Антоне, з чого все почалося?

— Коріння, звісно, — ще радянська епоха. Я почав захоплюватися роком 22 — 23 роки тому, коли був звичайним київським школярем, і перша касета, що потрапила до рук, пробудила інтерес до «неформальної музики». На щастя, все це збіглося з перебудовою, з першими напівпідпільними концертами. Величезний пласт культури осипався на голову, лишалося тільки обрати, що тобі подобається. А подобалося буквально все. Був такий ковток свободи, що це обумовило, чим ти займатимешся все свідоме життя.

— Давай тепер трохи про витоки «...И Друг Мой Грузовик».

— Це ланцюг випадковостей: що я опинився у Дніпропетровську, що познайомився з хлопцями, що у них у ту мить була лише ритм-секція, і, звісно ж, величезна вдячність організаторам фестивалю «Кар’єр». Хто знає, як склалося б, якби ми не схотіли зробити експериментальну програму на один фестиваль. Я завжди прагнув зробити щось із таким незвичайним складом. І як добре, що ми зустрілися з Ростиславом Чабаном, бас-гітаристом, можливості якого необмежені.

G-2

— Ростислав є безумовним авторитетом у музичному середовищі. Звідки він, власне, з’явився?

— Слава був звичайною людиною з Кіровоградської області, яка наприкінці 1980-х переїхала вчитися у Дніпропетровське культпросвітучилище за класом туби, він добре грав у різних ансамблях на бас-гітарі, але питання в іншому — як він приховував свої здібності? Коли спробували грати втрьох, він узяв бас-гітару, й ми раптом почули, що там є особлива функція, завдяки якій інструмент може заповнювати собою весь простір. Повторюся, все було придумано на один раз. Я вибрав форму, якої, мені здавалося, було мало на тогочасній сцені: альтернативна поп-музика з людським обличчям, щось на кшталт манчестерської хвилі початку 1990-х років. Але через цей бас-гітарний саунд усе перевалилося в зовсім іншу площину.

— Незважаючи на випадковість і спонтанність, ви на першому виступі справили враження вже зрілого колективу.

— Це був величезний адреналін. Ми їхали в автобусі з пафосними дніпровськими рок-зірками, і я, людина нова, тішився з того, як пихато вони поводилися: подивимося ми на вас у кінці вечора. Все затяглося до ранку. Ми не мали наміру нікого затьмарювати, просто хотіли зіграти дуже яскраво, і завдання виконали. Звісна річ, самі трохи очманіли від того, як усе вийшло, і збагнули, що ніякий це не один раз.

— Хто і за що у вас відповідає?

— Музику придумує Слава, епізодично підключаючи інших. На ранніх етапах була більш колективна творчість. Дуже багато годин просиділи на репетиційній базі, грали музику, відкидали, поєднували, займалися чистою алхімією. Виявилося, що у Слави багато заготовок. Ідеологія й тексти покладені на мене. Якби на себе це взяв хтось інший, я був би щасливий.

— Чому?

— Часом хочеться побути на задніх ролях. Але зроблено що зроблено, пізно щось міняти. Щодо Слави, то він уже не раз довів свою творчу самостійність. Він працює як композитор на мультфільмах, робить записи на своїй студії для інших гуртів, у нього достатня кількість музики, від якої я легко відхрещуюся й кажу, що ця не наша спільна творчість. Навіть поза рамками «Грузовика» він масштабна фігура і цілком міг би зайнятися своїми проектами.

— Як удається уникнути розбіжностей між лідерами?

— У нас такої проблеми немає. Ми дозволили один одному робити проекти на стороні. До речі, це звелося до того, що одної чудової миті звірили чернетки і зробили ще один спільний проект. У нас не так багато суперечок із творчих питань, зате є дивовижне вміння вчасно відходити вбік, коли інший тягне щось важке. Ми навчилися погоджуватися, навіть наступаючи на горло своїм амбіціям. Хоча ми дуже різні люди й у творчості, й у житті, у нас, звісно, такий спаринг відбувається 13 років. Але свобода працювати на стороні дає велику перевагу, і я дуже радий, що тут немає місця ревнощам. Ми просто стільки часу разом проводимо, що подеколи такі моменти потрібні: знайшов своє — і добре. Я щасливий, що у нас різні погляди, і є де погуляти.

— Той спільний проект, про який ти згадав, — очевидно, «НеГрузовики»?

— У кожного з нас були замальовки. Ми цим обмінялися, почало щось виходити. Відразу знайшли звукорежисера, залучили молодих музикантів, які зарядили нас своєю енергією.

— Складно було перейти до запланованого електронного стилю?

— Спершу виглядало жахливо. Вчилися близько року це грати. З’явився Артем Стретович — він на «ти» з відеопрограмами, сам знімає якісь речі. Ми в «НеГрузовиках» відразу акцентували видовищність, чого уникали раніше. Артем зробив нам відеоряд, якого бракувало, ми з ним вивчили програму й поїхали виступати. Почали одразу збирати ті самі майданчики, що й «Грузовики», нас покликали на фестиваль «Стереоліто».

— Ти задоволений тим, що вийшло?

— Дуже. В якусь мить концерту мене раптом осінила думка: «Боже, як ми це все підняли?!»

— Чи відчуваєте себе відомим гуртом?

— Статусом я задоволений, чого гріха крити. Нас багато хто поважає, сподіваюся, не безпідставно. Ми намагалися все робити чесно. Звичайно, так кажуть усі. Ваша справа — вірити мені чи ні — я заявляю, що було так... Популярності особливої не відчуваю. Ми нетусовочні, непитущі люди. Страшенно не люблю це неформальне спілкування, стараюся захищати себе від нього. Напевно, будь-якому артистові хочеться бути затребуваним, але у якусь мить, мені здається, Фортуна взагалі забила на нас. Якби про нас трохи, підкреслюю, трохи більше згадували і запрошували — мабуть, було б трохи краще. Інколи щось падає на голову на кшталт «Стереоліта» або «Сігета». У будь-якому разі такі речі намагаєшся сприймати по-філософському. Мало зараз концертів, що ж поробиш. Певно, тут справа не в нас.

— А в чому?

— Та концертна система, що налагоджена в Європі й навіть у Росії, не працює в Україні. Нам страшенно бракує альтернативних майданчиків. У тій же Європі люди навіть у провінції орендують якісь сараї, переобладнують їх під клуби, там немає суперкомфорту, платять символічні гроші, зате все для музикантів. Приїхав, виступив, і це захоплює. У нас немає спільноти, немає зв’язків, і я тут нічого не можу зробити. Бо якщо ще й займатися клубом, спільнотою — доведеться залишити музику.

— Виходить, незалежному музикантові складно себе забезпечити?

— Шалено складно. Я захоплююся тими інді-музикантами, які продовжують грати. Не говорю зараз навіть про побутові моменти. Не грошове питання непокоїть, а ідеологічне.

— Вочевидь, аби робити музику, доводиться займатися нетворчими питаннями?

— На щастя, у нас є Олена Белентьєва, і вона вже 12 років терпляче виконує менеджерську функцію. Зараз стало легше, а колись нас нікуди не брали, доводилося стукати в одні й ті самі двері по десять разів. Реалії такі, що 12 років граємо собі в задоволення, залишаючись невеликим гуртом для невеликих клубів. Зрідка про нас згадують якісь фестивалі. Якийсь глухий кут є зараз. Цікаво, як це відкриється.

— Географічно як ви себе ідентифікуєте?

— Мені здається, що ми цілком могли б жити в будь-якому місті, навіть у Європі. Ми, звісно, дніпропетровський гурт хоч би формально, адже живемо, репетируємо тут. Мені приємно, коли хвалять наші фестивалі, навіть коли Дніпропетровськ хвалять. Мені завжди було важко зрозуміти красу його архітектури, його ауру, я все життя з нею боровся, але я їй вдячний, вона нас якоюсь мірою загартувала. Приємно, коли заїжджі гурти говорять про те, яка у нас просунута публіка й хороші клуби. Ми просто, напевно, самі цього не помічаємо. А так я однаково добре почуваюся в Москві або в Пітері. Загалом київська, українська сцена дуже блідо виглядає в тому сенсі, що, повторюся, немає своєї спільноти. Ніхто не знає про існування інших, а коли випадково перетинаються, ніхто не хоче ні з ким спілкуватися. Це найсумніше. Навіть є легке почуття сорому, що немає у Києві місця, де музиканти могли б виступати, спілкуватися. Хоча я гадаю, що, може, минув цей час загального братання й єднання?

— Можливо, справді зараз краще поодинці?

— Ось поговорімо про Дніпропетровськ. Тут такого не виходить. Років п’ять-шість тому взагалі не було місця, щоб виступати. До 2006 року ми мусили грати акустичні концерти. Багато хто думав, що наш гурт виглядає саме так: грає на бас-домрі, запускає з касетного магнітофона фонограму барабана, стукає по валізах і ящиках. Зараз відкрилося кілька клубів. Напевно, це великий прогрес. Але всі союзи залишаються на рівні вузького міжсобойчика. Ми, звісно, товаришуємо з якимось колом музикантів, стараємося, аби щось відбувалося, але це дуже чахлий вихлоп. Не маємо ні майданчика, ні культури відвідування концертів, нічого. Поки що Дніпропетровськ не являє собою точки на карті, яку б можна було порівняти бодай із Харковом, який поряд.

— Не дозволю собі погодитися — ви все-таки тут. Звідси доволі каверзне питання: чим, по-твоєму, цікавий слухачу «ИДМГ»?

— Дуже важко відповісти. Мені цікаві наші виступи в мить самого виступу. Щойно він закінчується, я різко втрачаю до нього інтерес. Мені подеколи здається, що наші глядачі сильно в нас помиляються. Я не можу свою музику слухати як чужу, в плеєрі. Мені здається, що це не музика, а щось нашвидкуруч зліплене.

— А що ти слухаєш із чужого?

— Намагаюся знати все, щоб не наступати на граблі, на які вже хтось наступив. Важко фаворитів виділити. Період захоплень минув, думаю, не лише у мене. Всі кажуть, що нічого нового не з’являється.

— Може, тут фольклор допоможе?

— Це цікаво, проте все одно декоративно. Скільки б я не слухав фолк, я залишуся дитиною урбаністичної епохи. Я народився і жив у багатоповерхівках, і етніка дуже дисонує з цими багатоповерхівками, з нашим світом. Є народні гурти, на «Країні Мрій» і на «Шешорах», але дуже мало цікавих.

— Ти захоплюєшся чимось, окрім музики?

— Ні. Я з жахом спостерігаю, що не можу зацікавитися більше нічим. Я музикант не за вмінням, бо не вмію до пуття ні на чому грати, але аж до кісток, бо живу музикою, слухаю її постійно, ніколи не втомлююся. Навіть коли йду з галасливого клубу, де довбає танцювальний ритм із прямою бочкою, все одно можу послухати своє із плеєра, ввійти в духовний баланс із самим собою. Тож я — це музика й усе.

— І все ж, навіщо ти цим займаєшся?

— Це як бацила... хоча ні, радше як щеплення. Щеплення тобі роблять на все життя, і цей рубець у нас, виходить, довічно. Я таке щеплення отримав.

— Якій хворобі запобігли?

— Можливо, мене чекало щось зовсім страшне. Не став спортсменом, хоч і займався в якихось секціях — це було нецікаво. Натомість у музиці не так. Ти можеш завжди сказати: я чемпіон своєї власної ліги, володар свого власного Золотого м’яча.

 

 Дмитро Десятерик

Фото Антона і Ростислава взяті звідси:

http://gogolclubs.livejournal.com/122215.html#cutid1