Володимир Діброва, «Андріївський узвіз»: Чому ж ми робимо це на узвозі?

теґи: Андріївський узвіз, Володимир Дібров, Книга року «Бі-Бі-Сі»

Коли цвіли гарбузи - Драґослав МихайловичНесподіванкою стало присудження призабутому вісімдесятнику В.Діброві цьогорічної премії «Книга року «Бі-Бі-Сі» за роман «Андріївський узвіз». Якби премія називалась «За внесок загальнолюдських цінностей у звироднілу сучасну літературу», тоді було б ясно.

Але ж допіру нею нагороджували справжні «книжки року», себто актуальну, сучасну і загалом скандальну літературу, чи не так? Наприклад, цього разу разом із романом В.Діброви на премію висувались та не пройшли такі актуально-підліткові твори, як «БЖД» С.Ушкалова і «Сьомга» С.Андрухович.

Отже, будемо сподіватися, що про нову орієнтацію «Книги року Бі-Бі-Сі» нам просто забули нагадати. Оскільки взявся Діброва знов за старе. У читацькій пам’яті сей автор, давно емігрувавши до Америки, надійно осів оповіданням «Why don’t we do it in the road» з книги «Пісні Бітлз» (1991), присутнім в хрестоматійному додатку МУЕАЛ. Більш, здається, нічим не осів. Його «Вибгане», що було реанімовано дружньо-американською «Критикою» в 2002-му році до актуальної літератури зарахувати так само важко.

Натомість оповідання «Why don’t we do it in the road», чий герой мав зошит, в якому «охайним письмом було законспектовано всю працю Бердяєва, де Бог писався з великої літери» – це була ознака часу. Власне, чому ми чогось не робили просто при дорозі за тих махрово-бровастих часів було знати вже тоді. Адже ця «road» не завжди була «Abbey», тож за Бердяєва з бітлами багатьом ворохобникам шляхи-дороги пролягали куди подалі, в Сибір, а не потаймиру, як Діброві до Америки. Втім, це було в житті, але в літературі навіщо про це? Який же це приклад для підростаючого покоління нонконформістів? Тим паче, що належав, згадаймо, вісімдесятник Володимир Діброва до того самого, абсурдно-метафізичного напрямку в прозі, чиї яскраві миролюбно-пацифістські настрої контрастували з сірою соцреалістичною буденністю. А якщо й описував її автор у власному стенографічному звіті-опері «Двадцять такого-то з’їзду нашої партії», то виглядало це зовсім не як на двадцять такому-то з’їзді нашої партії. Весело виглядало, аж до постмодерністських судом.

У новочасному «Андріївському узвозі» В.Діброви усе інакше. Без судом гомеричного реготу і комор потойбічного сенсу. Содом з Гоморрою хіба що в голові головного героя, але «тепер вся сучасність повстає перед ним з погляду вічності». При цьому в читача нічого не повстає, адже розповідається в романі історія життя сірого-сіренького персонажа у пошуку авторів його занедбаного життя. Час від часу завертаючи до Андріївського узвозу, наче до міфологічної Річки мертвих, сей підтоптаний дядечко подумки скаржиться на товстопику юність, свариться з приятелем-ректором, гарчить на жінку з дочкою, має коханку, і так від 2002-го до 1948-го року з п’ятьма зупинками на ліричний перекур. Але що цікаво: дорогу – той самий Узвіз, що віз та не вивіз – так і не переходить.

Діброва вже чверть століття живе в Америці. Ясно, що його роман – це своєрідний звіт про життя, яке не склалося тут, а в Америці, слава Богу, краще. Принаймні за премією РС «Бі-Бі-Сі», присудженою йому за роман «Андріївський узвіз» він не приїхав, тож вислали поштою. Ви не знаєте, як працює в Америці пошта? Натомість з вершин будь-якого місцевого узвозу знати одне – в Україні ця проза вже не спрацьовує. І вищезгадана номенклатурна премія Бі-Бі-Сі тут не показник. В Україні так писав В.Рубан в романі «Помирав уражений проліском сніг» і М.Гримич в романі «Мак червоний в росі». Але в Рубана це героїчні для історії нонконформізму спогади про дисидентів, в Гримич – київська романтика цього самого українофільського періоду, а в Діброви? З огляду на його колишні «Пісні Бітлз» новочасна сага про життєву трасу Андріївського узвозу ніби як продовжує тему малоросійського угодовства. Допіру герой Діброви, потрапивши до міліції, волів зжерти аркуш з конспектом Бердяєва. Наразі його романному прототипу, вербуючи в КГБ, нагадують про це, але фігурує вже не Бердяєв, а дрібний закордонний мотлох, придбаний в інтуристів. Мовляв, з часом людина маліє, а її моральне русло міліє. Не кожен птах долетить до середини Андріївського узвозу, не розгубивши жовто-блакитне пір’я патріотизму.