«Епізодична пам’ять»: Від «пор’ядної львівської пані» до берегині

Книга лауреатки Шевченківської премії 2007-го року Любові Голоти «Епізодична пам’ять» має досить невибагливий сюжет, що базується на «зачарованій» для української ментальності дихотомії «місто-село». Роман розповідає про жінку, котра, поклавши значну частину свого життя на «завоювання» міста, втративши батьків, повертається до рідного села, щоб збагнути, в чому вона помилилась і як жити далі. Сорок днів у спустілій батьківській хаті, катарсис і…

Про повчальний сенс цього роману в літературній критиці вже встигли сказати неодноразово, наразі ж хотілося б наголосити на іншому аспекті. Адже своїм твором Любов Голота несподівано внесла в сучасну українську літературу добре призабуті образи і настрої, котрі на тлі більш поширеної феміністичної прози виглядають анахронізмом і водночас чи не єдиною альтернативою.

Видається, що на сьогодні гендерна стратегія, програмово оформлена в «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксани Забужко, знаходить відбиття у творах переважної більшості українських письменниць. Згідно до цього «розпису ролей», інтелектуальна (творча) українська жінка постає перед читачем переважно як сексуально незадоволена і в ситуації «без мужика» (Є. Кононенко). Якщо поряд із нею і присутні реальні чоловіки, то вони або інфантилізовані і фемінізовані, або гіпертрофовано фалічні. Перше, як зазначає Ніла Зборовська, ідеально відповідає феміністичній настанові, котра передбачає пониження і осміювання чоловіка противника, що викликає адекватний відгук у масовій свідомості, адже в постколоніальному українському суспільстві особливо гостро відчувається брак національної мужності.

З легкої руки письменниці Люби Клименко в український довколалітературний лексикон увійшов термін «пор’ядна львівська пані», котрий навіть харківська школа гендерних студій пропонує розглядати як позбавлений територіального маркування. Наталя Загурська пише про присутність цього образу у творах Марії Матіос, Ірен Роздобудько, Світлани Пиркало, Наталки Сняданко та інших. «Пор’ядна пані» живе у світі патріархальних цінностей, де не може вповні реалізувати свій сексуальний і творчий потенціал. Ідеальний варіант полягає в поєднанні творчості й епізодичної пристрасті, після чого героїня знову повертається у світ «без мужика».

Інший тип жінки в сучасній літературі представлений у творчості М. Мєднікової, Люби Клименко і, в першу чергу, Ірени Карпи. Перебіг становлення цього типу справді можна відобразити формулою «від пор’ядної львівської пані» до «bitches get everything». Позірна байдужість до відсутності постійного «мужика» (єдиного щирого кохання – як варіант) і цинізм, часта зміна сексуальних партнерів та прагнення взяти все від життя ототожнюються з чуттєвим ренесансом в українській літературі, котра нарешті відкриває для себе теми тілесності і відкрито говорить про питання статі.

«Епізодична пам’ять» Любові Голоти вочевидь не підтримує ні першої, ні другої стратегії. Навіть більше: анотація до роману заздалегідь попереджує, що твір розповідає про «високу любов, нерозмінну на секс та ненависть». Головна героїня – журналістка з красивим українським прізвищем Турівна (вона не має імені і виступає переважно в іпостасі «просто жінки» – цілком у дусі Мартухи з «Valse mélancolique» Кобилянської). З образом «пор’ядної пані» Турівну зближує те, що вона є творчою й інтелектуальною жінкою, досить критично оцінює довколишніх чоловіків («о хлопці, хлопці, ніжнодухі гуманітарії, чому вистачало вас лише на ремарківщину і хемінгуеївщину в сенсі раннього алкоголізму…»), однак внутрішня прихована сексуальність у ній геть відсутня. Формування чуттєвої стерильності показується авторкою послідовно від самого дитинства – як найеротичніша сцена в період дорослішання героїні читачеві подається випадок перед дзеркалом: «З дзеркала на неї дивилася круглими очима дівочка у легенькій ситцевій сукенці з двома чималими кісками…, і там, під кісками, щось злегка випиналося і круглилося!» ). Подальше життя готує для Турівної складні ініціації містом, де вона намагається будь-що видатися не гіршою за корінних мешканців, і це лише більше тамує природні інстинкти: «Пожертвувавши косою, вона наче прийняла постриг, увійшовши в чорному у світ жорстокий і байдужий до її індивідуальності». Не дивно тому, що кохання Турівної до одруженого чоловіка авторка розглядає в релігійних категоріях – адже воно не відповідає нормам патріархальної моралі: «Всі її довгі молитви – за Михася, за те, щоб не лишив її самотньою… А за душу свою молитися не навчилася». Знайшовши в собі сили розірвати ці стосунки, Турівна все ж затято бореться за право стати матір’ю, подолавши діагноз-вирок «можливе безпліддя» і прагнучи «народити дитину, яку так довго чекала, звершити передбачений природою чин».

Послідовно вписуючи образ головної героїні в рамки психотипу Матері, Любов Голота закономірно подає в своєму романі антитетичний образ – землячки Турівної на ім’я Гаїна, котра втілює психотип Проститутки, намагаючись вчепитися за життя за будь-яку ціну й не гребуючи жодними засобами. В основі більшості вчинків Гаїни, котра виросла без батьків, лежить заздрість до Турівної: «Її аж тіпало від зненависті до тої, кого не злюбила змалку: батько, мати, нова хата… Ціп-ціп, тю-тю-тю, ой, яка дівчина, ой, яка учениця! І все їй, а за що? Чим вона краща, хіба не з тої ж глини зліплена?». Ненависть до дисидентського кола, в якому перебуває Турівна і де один із «інакомислячих» колись чітко сформулював суть натури Гаїни («Курва не може бути моєю дружиною…») приводить її до співробітництва в «органах» і в ліжко до офіцера КДБ.

Незважаючи на численні сексуальні контакти, Гаїна ледве чи отримує від них задоволення, розглядаючи секс лише як можливість здобути якісь життєві вигоди чи соціальні статуси. Власна сексуальність жінки у цьому випадку так само знецінюється, а чоловіча потенційність демонізується: «Біле її тіло… Васадзе терзав так, як, либонь, терзали гестапівці партизан, але з більшою винахідливістю». Таким чином, протиставлення жіночих образів відбувається переважно за дотриманням/відкиданням традиційних цінностей, котрі знаково втілюються у ставленні до материнства: Турівна прагне його як головної життєвої мети, Гаїна байдужа до дару народження і відразу ж «підкидає» дитину своїм сільським родичкам.

Специфіку образу Турівної можна було б списати на відчутну автобіографічність роману Любові Голоти, адже вік письменниці начебто відносить її до того періоду в історії української літератури, коли про питання статі писати було не прийнято (що не заважало цим питанням з успіхом з’являтися на сторінках «чоловічої прози» від Стельмаха до Шевчука і то з великим талантом еротичного письма). Однак з’явившись друком і ставши фактом сучасного літературного процесу, «Епізодична пам’ять» впроваджує в дискурс образ, який на перший погляд є анахронічним. І вік авторки тут не грає великої ролі, адже, скажімо, її майже ровесниця Марія Матіос робить сексуальний аспект зображення наріжним каменем своєї творчості, не відчуваючи жодних комплексів з цього приводу.

Як би не хотілось ігнорувати територіальний аспект, але безперечним фактом є те, що образ «пор’ядної львівської пані», упевнено крокуючи теренами України, вже відповідно змоделював специфіку жіночої літератури західного регіону і столиці. Знаковою спробою принести «сексуальний ренесанс» в умови південно-східного регіону є «Великий секс у Малих Підгуляївцях» тієї ж таки Люби Клименко. Із романом Любові Голоти твір об’єднує місце дії – Дніпропетровщина, «стародавнє скіфське село», однак запропонована концепція рішучо відрізняється. Комічна оргаїстичність, суржик і нецензурна лексика у Клименко поєднуються із піднесенням фалічності, хоча й не запобіганням перед нею, – справжній чоловік уявляється як «класний йобарь і справжній друг».

Натомість Любов Голота подає принципово інший погляд на питомі духовні цінності українського села, котрі органічно успадковує частина міських жителів у першому поколінні. Суржик чи просторіччя в «Епізодичній пам’яті» неагресивні; висока чоловіча потенційність оцінюється швидше негативно (образ селянина, котрий завів на той світ дружину численними «убортами» і своїми нескінченними зрадами), а квінтесенцією ставлення до питання статі є фрагмент спогадів про діда й бабу, де виразно декларується витіснення чуттєвого на марґінес свідомості: «…Здається, що дід пашів вогнем, – про це говорив смаглявий колір сильного чоловічого тіла, схованого від чужих очей сорочкою, застебнутою до останнього ґудзика зимою і влітку, так само, як було запнуте білим і сховане те, інше, жіноче й чоловіче життя діда й баби…».

Можна по-різному оцінювати «правдоподібність» змальованих Любов’ю Голотою образів та її концепції, однак безперечним є те, що роман «Епізодична пам’ять» подає вкрай необхідну на сьогодні альтернативу жіночим образам парадигми Забужко – традиційний образ української жінки-матері. При всій неодновимірності образу Турівни цей рух можна означити метафорою «від «пор’ядної львівської пані» до берегині» і привітати його появу як розширення образної системи сучасної української літератури.