Анатолій Дністровий: «В мене зараз мораторій на недрукування великих речей.»

Анатолій Дністровий – письменник, дослідник гопівської філософії й цікавий співрозмовник, автор поетичних книг “Проповідь до магми” (1998), “На смерть Кліо” (1999), “Спостереження” (1999), “Жовта імла” (2001), „Покинуті міста” (2004), романів “Невідомий за вікном” (2001), “Місто уповільненої дії” (2003), „Пацики” (2005), “Патетичний блуд” (2005), низки оповідань, новел, поетичних перекладів із німецької (Г. Тракль, Й. Вайнгебер, П. Целан, Г. Бенн, Г. Фріч), чеської (В.Незвал), білоруської (А. Рязанов), а також низки статей та есе літературно-критичного, літературознавчого та культурологічного спрямування. Поезії з книги "Проповідь до магми" та "На смерть Кліо" перекладалися німецькою та вірменською мовами. Поговоримо ми з Анатолієм про українські видавництва, гопів та простецьке життя. Письменник-філософ багато часу проводить у весвітній павутині й навіть має особистий щоденник otec-bonifacij.livejournal.com.



- Ну, для початку, за традицією, розкажіть трохи про себе, звідки, як, де вчилися, де довчилися?
Народився в Тернополі (30 липня 1974 року) в сім’ї поета Олександра Астаф’єва (тепер професор теорії літератури). В мене було дуже щасливе і світле дитинство. Ми мешкали в давньому районі міста - Новий світ (це такий собі "приватний" сектор над озером). У нас був старий, смолений-пересмолений човен і ми часто випливали ним у надвечір’я. Я пригадую, як часто батько його ремонтував. Ну на човні, коли ми випливали на воду, відбувалися дуже симпатичні дійства: дорослі пили по чарці, співали стрілецькі пісні. Серед батькових приятелів того часу я дуже добре пригадую покійного Ігоря Герету - авторитетного мистецького й політичного діяча, який був - без перебільшення - духовним батьком усіх місцевих поетів, художників, археологів і музикантів.
Ще пригадую покійного поета Бориса Демкова. Коли мені було 3 роки, і вся тернопільска богема до другої ночі водила центром міста козу, п'яненький Демків, у якого я сидів на плечах, мене ненароком пустив і я сильно вдарився. Цей епізод дуже пам’ятаю з раннього дитинства. Взагалі дитинство у мене було дуже й дуже богемне (тому богема мене зара не дуже дивує). Батьки мене завжди брали на всі мистецькі пиятики й посиденьки. Скажімо, в обласному драматичному театрі, стомлений п’єсами, згорнувшись котенятком, я любив куняти, а потім, заспаний, вибігав на сцену з квітами й дарував акторам, батьковим друзям, квіти. І батьки гукали мені "квіти даруй Ляховському!", а я дарував якійсь тітоньці, яка мені дуже сподобалася.
Ще пам’ятаю тернопільську картинну галерею, де виставлялися мій хресний батько - художник Богдан Ткачик, а також Ярослав Новак, Стецько та багато інших талановитих митців. Вона раніше знаходилася в Греко-католицькій церкві в центрі міста. Проте, все це несподівано обірвалося, коли розлучилися батьки. Раніше ми переїхали в новий спальний район - Сонячний, де я пішов спершу в 19-ту, а потім у 20-ту школу. В цей час я вже ріс без батька.
Коли я став підлітком, у матері з’явився новий чоловік - Олександр Непран, який тричі сидів. Тепер його нема в живих і я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку - мене витурили зі школи. Після восьмого класу за радянських часів неблагонадійних учнів як правило приймало петеу або технікуми. В 1989-му я пішов у 2-ге міське петеу учитися на слюсаря ремонтника текстильного обладнання.
Грошей майже не було. Мати заробляла дуже мало, вітчим також. Приблизно з 15, 16 років я намагався сам себе одягати. Інколи ми крали з машин колеса (“бублик” - запаска - приблизно коштувала 20 баксів), інколи цифрові магнітофони.
Раз спробували "побрити" хату - зізнаюся, що від страху дуже трухало. Але ще тоді я помітив, що "чужі" гроші дуже швидко втрачаються (переважно - це ресторани, кабаки, тьолки). Тому я більше не крав і не крастиму. Взагалі подібні речі, як і гопота, в мене викликають нині дуже агресивні емоції.
На курсі другому в петеу я кілька разів пробував "двігатися", хоча й не був "систменим наріком". Взагалі до наркотиків я також ставлюся дуже понуро, оскільки чимало моїх знайомих вже "закосили". Тому коли я бачу в літературі цю дешеву оптимістичну браваду-розважалівку про наркоту - я розумію, що це пише лох, який не в темі і який не був хоча б на похороні наріка. Така література може згубити юні, недосвідчені душі (але навряд чи таких авторів - за моїми спостереженнями - цікавить поняття відповідальності автора).

- Крадіжка на той час - це єдиний спосіб заробітку? І чи змінилось щось за неповних 15 років незалежности? У людини, позбавленої фінансової підтримки, так би мовити, з дитинства, є альтернатива крадіжкам, гопоті тощо?
Чи змінилося щось? Думаю, так. раніше для юних людей не було такого різноманіття заробітків, як тепер. Це вже я говорю, так би мовити, з "соціологічної точки зору". В кого не було крутого тата-мами чи багатих родичів гарбузових, переважно шлях один - або вставляти машини, хати, або цупити на базарі в поляків чи в наших бариг. Зараз дуже все змінилося.
Коли я писав "Пацики", то намагався показати - знову ж таки з "соцілогічної точки зору", що тоді не було цієї "гопоти" в нинішньому розумінні), це була типова, совкова, бидлувата міська культура, яка мобілізувала дуже й дуже багатьох. Це теперішня "гопота" - відморожена, бо це маргінали і чмирі недорозвинуті, а раніше, в мої часи, приблизно так жили майже всі - цілі райони.
І нинішніх "гопів" я би просто перестріляв, бо це ублюдки я мають можливість працювати чесно, але не хочуть. Але весь мій кошмар змінився, коли приїхав мій батько і запропонував поступати вчитися в інститут. Можливо інтуїтивно, але я прийняв рішення вирватися з того гівна. Я виїхав на навчання до Ніжина.

- До речі, зараз чую багато коментарів щодо повернення смертної кари. Я розумію, що "перестріляв" - це емоції (чи ні?), але все ж, щодо смертної кари. Ви за чи проти?
Щодо смертної кари - це складне запитання. Загалом я проти, але інколи трапляються ексклюзивні випадки. Скажімо, Гете, будучи міністром юстиції, до смерті засудив лише одну людину - мати, котра позбавила життя власну дитину.

- А чим відрізняються тернопільські та ніженські гопи? : )
Тернопільські більш симпатичніші (жлобства значно менше), також вони україномовні, а ніжинські російсько-суржикомовні. Ну і в тернопільских прикид більш крутіший був - як не як, Європа ближче.

- А в Європі за завісою є аналог українських гопів? чи там це як соц.клас вже вимерло? До речі, подорожуєте Європою?
В Європі все це було і є. Про це написано сотні книг, які увійшли у золотий фонд класики. Поки є соціальна нерівність у світі - доти вя ця біда буде, вона була з часів античності і буде до останніх днів апокаліпсису. Я з України жодного разу не виїздив. У мене не було можливостей.
Щоб виїхати по "літературних ділах" - треба йти на поклон до якогось авторитетного шнурка. Мені це засадничо чуже. Зрештою подібні люди, якщо вони мають бодай часточку літературної влади, вони автоматично для мене не є авторитетами. авторитет - це товариш Сенека чи Бодріяр. А тут - "мєждусобойчік", як казав мій покійний вітчим - "друг дружку - і дєньгі в кружку".
Коли я бачу, як окремі письменники заради гранду, поїздки, іноземної стипендії забувають своїх давніх знайомих, постійно оновлюють списки власних "друзів" (мабуть, на предмет доцільності й корисливості) - від цього мені стає тільки сумно і брати участі в цьому я не буду.

- Трішки про творчість. Що зараз пишете?
Зараз я пишу паралельно кілька книг. Роман, в якому - на рівні методу - я повністю віддалився від автобіографізму. Завершив щоденник-есе 2000-2006-го рр. "Гопи і філософія" (це така собі спонтанна "Історія моїх поневірянь і пошуків"), а також дуже з великими труднощами й постійними внутрішніми протиріччями реалізую свій давній задум - книгу про улюблені поетичні світи (переважно, на матеріалі "західної" поезії ХХ століття).

- А чому змінили "Факт" на "Фоліо"?
Я б це питання поставив по-іншому: чому я відмовився від видавництв. Можливо тому, що мене ніхто не чув і не намагався почути. У "Фоліо" я більше не дам жодної книги. Я взагалі дуже скептично ставлюся до креативних можливостей українських видавців, тому й книги більше нікому не пропоную. Мене ніколи аж так не цікавив піар чи самореклама. Найщасливіше почуваюся, коли пишу. Найобісраніше, коли зв’язуюся з видавцями.

- Чого ж не вистачає нашим видавцям? І як можна буде прочитати Ваші твори, якщо вони не виходитимуть друком?
Видавцям не вистачає терпіння у підготовці книг, але це, гадаю, все через їхні матеріальні обмеження. Тепер я розумію, якщо видавець, який перманентно сидить на бобах, довго мудохатиметься з книгою, то він врешті-решт потоне.
Видавці, особливо ті, котрі не сидять на шиї в держави й грандів, - це бізнесова група ризику. Власні твори я пропонуватиму часописам, оскільки за мої книги мені платять лише "на цукерки" - саме через це я не бачу сенсу їх друкувати. зараз поволі зростає культурне значення журналів і часописів. Я прекрасно усвідомлюю своє неважливе значення в теперішній літературі, воно мене задовольняє.
Можливий вихід моїх книжок ситуації не змінить. Тому залишається моє улюблене гоббі - просто писати. Я вже давно порвав з будь-якими ілюзіями. Крім того, маючи певні скромні уявлення про "історії літератур", я знаю сотні прикладів, коли помпезна слава після життя автора перетворювалася на здуту й подерту гумову кульку.
В літературі завжди перемагали й перемагатимуть не "турне", "гранди", та "правильні стосунки-розрахунки", а наполеглива праця і, як би це наївно не звучало, "чесність з собою". Я зневажаю кар’єристів у літературі. Кар’єру можна робити на іншій від літератури галактиці - в бізнесі, політиці, науці, спорті. Але літературна кар’єра - це найбільша вбогість і падіння автора, яке я знаю.

- Видавців багато, а часописи можна перерахувати на пальцях однієї руки. Чи є у Вас вже якісь попередні домовленості на публікацію нових творів?
Жодних домовленостей щодо публікацій поки не маю. В мене зараз мораторій на недрукування великих речей. Ну скільки можна? - в 2005-му вийшла два романи!

- Чи багато в Україні письменників, які пишуть не заради грошей?
Думаю, що багато. Але тут не зовсім про гроші йдеться. Радше - йдеться про моделювання легкої слави, те, що Мілош називає роздмухування "уявлення про себе". На таку самозакоханість піддалося дуже багато талановитих людей. Через відповідну соціокультурну поведінку я, скажімо, перестав поважати Жадана, хоча й маю до нього великі сентименти як до поета. Це такі речі, де відразу видно: хто слабак, а хто серйозний пацан. Серйозні хлопці ще є: Герасим’юк, Прохасько, Іздрик, Тарас Федюк, Іван Андрусяк, Юра Бедрик і багато інших.
Акт письма - він не може бути за гроші, за гранд, за поїздку в європейський готель із тарганами. Просто багатьох з часом на подібне спокушають.

- Тоді як, на вашу думку, має виживати "true" :)) український письменник - людина, що хоче заробляти на життя власними творами, а не видаватися за цукерки?
Думаю, що це утопія. хіба можливо в нас заробляти літературою? Хоча я знаю кількох шнурків, які це інколи успішно роблять. Але там більше "кар’єри", а не "літератури". Мені від цього гидко. Мені краще десь працювати і паралельно писати твори. Так є бодай якийсь контакт із життям. У мене взагалі мрія (можливо, це тяга до мопасанівщини?) - перепробувати якомога більше професій.

- Письменництво - професією назвати можна?
Навряд чи письменництво - це професія. Для мене це спосіб не збожеволіти від світу.

- І які професії Ви вже освоїли?
Епізодично я працював на заводі. Мати мене певний час щоліта, щоб не волочився, влаштовувала до себе на авторемонтний завод в інструментальний цех, певний час викладав, кілька місяців працював газетярем, потім працював аналітиком, держслужбовцем.

- Які українські писаки вже увійшли в історію української літератури?
Я не вправі давати такі прогнози, хто увійшов, а хто ні. Будь-яку епоху я люблю "с потрохами", тому мене цікавлять усі, хто живе й працює, бо з кожного може вирости щось дуже могутнє й неймовірне. І такі речі, дякувати Всевишньому, не мені вирішувати.

- І наостанок, чого побажаєте читачам?
Я завжди вірив у те, що сила будь-якої літератури в її різноманітності. Нашим читачам бажаю вірити в нашу літературу, сприймати будь-які досвіти, а письменникам - більше звертатися до людини, до її повсякденного.