Андрей Хадановіч: «Проблему попсовості і читання у нас цілком вирішує російськомовна література…»

Відтепер в Україні можна купити сучасну літературу Білорусії мовою оригіналу. У мережі книгарень «Є» з’явилася «Білоруська поличка», що є спільним проектом Білоруського ПЕН-центру, мережі українських книгарень «Є» та творчої ініціативи «Білоруський десант». Серед представлених у проекті авторів – відомі і читані, як у Білорусії, так і за її межами, філософ Валянцін Акудовіч, письменники Альгерд Бахаревіч, Зміцер Вішньоу, Адам Глобус, Уладзімір Някляєу, Ігар Бабкоу, Василь Биков. Білорусія – дивовижна країна, єдина у Європі, що не відмінила смертну кару і продовжує страчувати людей. За словами редактора часопису «Дзеяслоў», прозаїка Бориса Пятровіча, від початку 2010 року смертний вирок отримали чотири особи. «Чи доречно в таких умовах життя говорити про літературу?» – запитували у білоруського поета і перекладача Андрея Хадановіча та письменника Бориса Пятровіча.   

– Наскільки актуально зараз у Білорусії говорити про літературу?

– Не більше і не менше, ніж у інших країнах, – розповідав Андрей Хадановіч. – Література у світі маргіналізується. Ті ж, хто залишається у процесі читання, є серйозними читачами, а своє захоплення можуть називати елітним. Здається, Юрко Андрухович наводив сумну статистику, що з тих, хто читає, 90 % не читає художньої літератури, з тих, хто не читає художньої літератури, 90 % не читає українською, а з тих, хто не читає української художньої літератури, 90 % не читає поезію. А з цього випливає ще одна цитата, яку можна переіначити: «Білоруська поезія стає все легшою, незабаром її зовсім перестануть читати». Коли Андрухович це писав, я думав, він кокетує і придурюється, але зараз у нас почалися процеси, з яких  розумію, що він не лише кокетував, а й казав сумну правду.

Ми заздримо Україні, бо до наших книгарень більшість книжок не доїжджає, асортимент бідний або й узагалі у книгарнях торгують супутніми товарами. На зустрічі з письменниками читачі ходять у альтернативні місця – бібліотеки, університети, школи, з нюансом, що директори кожної з цих установ наражаються залишитися без роботи.

 – Справа в тому, що у Білорусії є кілька спілок письменників, – приєднується до розмови Борис Пятрович. – Андрей розказав про незалежних письменників, що належать до ПЕН-центру, але є ще й провладна спілка, для якої відкриті всі двері, на яку працюють видавництва, для її письменників організовують зустрічі. Інша справа, що на них ніхто не ходить або людей запрошують примусово.

– Які переваги членства у спілці? 

– Ми дійшли висновку, що на сьогоднішній день членство у провладній спілці не дає нічого, окрім проблем, – продовжує Борис Пятровіч. – Ті, радянські часи, коли спілка роздавала квартири, машини, путівки на відпочинки, закінчилися. Нема нині, що роздавати. Ми лише нещодавно розжилися на приміщення, бо наш Будинок літератора президент відібрав ще у 1996 році. Відтоді ми існували півпідпільно, але притому не втратили кількості членів. Навпаки, коли почалися утиски, то півсотні молодих літераторів, в основному учасники об’єднання «БумБамЛіт», які завжди були в принциповій опозиції, раптом подалися на вступ до спілки. Система прийому залишилася радянською: письменник мусить видати книжку, пройти секцію відповідного жанру та приймальну комісію, а тоді кандидатуру затверджує рада. На приймальній комісії половина охочих відсіюється. За минулий рік ми прийняли тільки двох нових осіб.

– А яка функція ПЕН-центру? 

– Ми є філією міжнародного ПЕН-клубу, – розповідав Андрей Хадановіч. – Це трішечки більше ніж просто літературна організація. Це свого роду письменницька профспілка, яка домагається кращих умов і захищає права. З іншого боку, ми повільно наближаємося до правової ситуації у літературі з комерційної точки зору. Нарешті у нас з’являються перші переклади з залагодженими авторськими правами. Також раз у рік ми організовуємо конкурс літераторів, видаємо книжку-клепсидру, де з одного боку молоді літератори, з іншого – перекладачі.

– Чи користується успіхом в Білорусії масова література?  

– З одного боку десятиліттями найталановитіші білоруські літератори, хоча б Владімір Караткєвіч, ще з давніх радянських часів закликають не ігнорувати масову літературу, звертатися до трилера, детективу, до читабельного читва, приваблювати публіку. А зловивши  на гачок попсовості, далі ідеологічно виховувати. З того часу багато змінилося. Нині видавці скаржаться на брак простого читва – без претензій, з яскравим сюжетом і лав-сторі. З іншого боку, для попсового жанру немає читача. Його немає стільки кількісно, щоб з’явився феномен «донцових». Проблему попсовості і читання у нас цілком вирішує російськомовна література і російськомовний ринок. Ми ж якщо видаємо книжки, то тиражами у 500–1000 примірників, бо є проблема розповсюдження.

– Розумію, що утиски з боку влади для білоруських літераторів звична річ…

– Відколи до влади прийшов Лукашенко, наїзди і утиски не припиняються, – стверджує Борис Пятровіч. –  Спершу у нас забрали Будинок літератора, потім видання, тепер викинули з шкільних підручників сучасних письменників, натомість ввели предмет «сучасна російськомовна білоруська література». А якщо йдеться про ПЕН-центр, то він працює згідно з міжнародною хартією, з білоруським статутом. То  ніби й чіплятися ні до чого. Проте влада завжди знайде, тож у нас часто бувають податкові перевірки, перевірки коректності документації й іншого головного болю.