Андрій Бондар: «Ні до моркви, ні до льоду «Морквяний лід» стосунку не має»
Днями у Книгарні Є відбулася презентація збірки есеїв українського поета й перекладача Андрія Бондаря «Морквяний лід». У книзі зібрано колонки автора, які були опубліковані впродовж 2006–2012 роках у «Газеті по-українськи».
– Якщо колумніст Віталій Жежера – це плівковий фотоапарат, така собі класика жанру, за чиїми кадрами з дитинства, юності, армійського життя спостерігати невимовно цікаво, бо в них передається навіть запах пилюки, то колумніст Андрій Бондар – це фотоапарат Polaroid, який чітко і правильно фіксує теперішнє життя, стосунки між людьми, – розпочав презентацію представник «Газети по-українськи» Ельдар Сарахман. І додав, що це вже третя книжка, у якій – колонки авторів «Газети по-українськи».
– Зовсім нещодавно ми презентували цю Андрієву книжку на «Книжковому Арсеналі-2012», тому не хочеться бути екстремальним кроликом, повторюватися, – продовжив той-таки Віталій Жежера. – У мене відчуття, що Бондар – старший за мене, тож мушу говорити про нього, як про старшого, і як про людину, яку шаную за те, що сам так не зумію. У нього є що сказати людям. Бондар, можливо, був би ідеальним проповідником і, можливо, варто жаліти, що він занехаяв карму проповідника.
– Карма священика й справді могла відбутися, – підтвердив Бондар. – Але я втік із семінарії... І протягом року, коли працював на заводі, відтак мав кілька місяців повної самоти, я страшенно багато для себе взяв! Сидів на батьківській дачі над Дністром… А тоді ми переживали великі злидні… Тож на дачі були гуси, качки, кури, кролі… Мені було так добре! Тому коли тепер у мене трапляється цілковитий провал із темами, то я повертаюся у своє минуле. У ньому дуже цікаво! Згодом, як у казці, про Попелюшку, мене прийняли в університет…
Цього разу есеїст пояснив, чому збірку своїх колонок він назвав «Морквяний лід».
– Назва не має стосунку ні до моркви, ні до льоду. Вона сигналізує про певний час, коли людина починає себе пам’ятати. Моя історія пов’язана з трагікомічною ситуацією: батьки фарбували в кімнаті підлогу. Довкола не було нічого, тільки мама з татом стоять на якихось цеглинах… Я (віком майже трирічний) бачу цю блискучу, морквяного кольору підлогу. «Це лід?» – запитую. «Так», – відповів, посміхаючись, тато. «А можна я прокатаюся?» – знову питаю. – «Так», – відповів тато. І от я змішуюся з цією фарбою і пам’ятаю страшенні свої сльози. Тоді мене відмивали ацетоном, поголили й довго сміялися з моєї дурості, бо я повірив у те, що серед літа буває лід. Це така перша моя травма, відтоді я почав себе пам’ятати. Усього написав 327 колонок.
Крім цього Андрій Бондар відповів на запитання присутніх:
– Твої есеї – завше правдиві?
– Тексти передусім пишуться заради красивої картинки, в якій має бути ефектне завершення. Тому навіть ті, в яких ідеться про дитинство, на 60 відсотків – вигадка. Ти додумуєш, фантазуєш цю реальність...
– Що ти думаєш про фейсбук, активним користувачем якого є?
– Там існує якась лабораторія, яку я ціную за ефект дуже доброго розуміння людини без її фізичної присутності. Єдине – ніхто не хоче обговорювати художній текстів, бо люди здебільшого реагують на скандальні речі. Та оскільки я – робочий кінь, який встає о дев’ятій, лягає о третій, і при цьому весь час сидить за комп’ютером, то якби не виходи у фейсбук, я здурів би. Особливо – взимку…
– У фейсбуку ти часто іронічний, надмірний, скептичний. А зараз, у реалі, геть інакший!
– У соціальній мережі ти перебуваєш у зв’язку з інформаційними потоками й висловлюєшся не тільки від себе. І вони формують тебе оті шлаки. Для мене соцмережа це електронна сигарета. Я постійно щось пишу (за два роки переклав десять (!) книжок), а в мережі – хоч конфлікти, срачі, та це вже невід’ємна частина життя.
– Андрію, що ти думаєш про наших жінок-письменниць, як тобі їхня творчість?
– Для мене українські письменники поділяються на таких, з якими можна розмовляти, як з людьми, або ні. І все. Хіба ще є письменники, які вчать іноземну мову і такі, що її не знають. Або ще – які п’ють і не п’ють. Я живу з дружиною-письменницею, то як до неї можу ставитися? Нормально! Ми працюємо в різних жанрах… Вона миє посуд, а я – з пилососом…
– Коли повернешся до віршування?
– Для поезії потрібен певний вік, або… шок, аби вона повернулася.
Останнє слово залишили за Віталієм Жежерою, який підсумував, мовляв, ще ніколи за один раз не слухав такого хорошого і розумного Бондаря!
До слова, невдовзі Андрій Бондар має відправитися у тур містами України, аби в Івано-Франківську, Тернополі, Ужгороді та Львові теж почули про «Морквяний лід».
Жанна КУЯВА, Київ
