Даррен Аронофскі: «Мені подобаються голодні актори»

Минулого тижня Київ відвідав відомий американський режисер Даррен Аронофскі («Пі», «Реквієм за мрією»), щоб представити свій останній фільм «Рестлер». Ця стрічка не тільки мала значний комерційний успіх, а й стала тріумфальним поверненням на екран одного з кращих американських акторів — Міккі Рурка. Після прем’єри картини відбулася прес-конференція з режисером.

— Чи немає у вас відчуття повернення додому?

— Так, мій дідусь народився у Києві, він ходив до школи в Одесі перед тим, як переїхати до Америки, тому я завжди хотів сюди приїхати. Я вперше тут, а минулого тижня також вперше побував у Москві та Петербурзі. Це дуже класно, адже те, що я завжди вважав моєю культурою, насправді є українською культурою — наприклад їжа, різні страви. Дуже приємно побачити цей зв’язок. Я щасливий, що люди тут так добре реагують на мої роботи. Може, це через те, що я пов’язаний з цими країнами. Мені дуже подобається Достоєвський, наприклад.

— Якщо говорити про «Рестлер», то в ньому помітні кардинальні зміни вашого стилю режисури. Це спричинено неуспіхом попередньої картини «Фонтан»? Тепер ми будемо бачити такого Аронофскі?

— Кожна історія має свою візуальну естетику, тож потрібен індивідуальний підхід до сюжету. Інакше кажучи, треба кожний раз по-новому вирішувати, де поставити камеру. Склалося так, що над моїми першими трьома фільмами працювала одна команда, і тому вони, принаймні для мене, дуже схожі. Після того багато чого змінилося, я тепер маю нову команду і ставлю перед собою нові завдання. Мені здається, що будь-який митець має робити щось нове, не зациклюватися на попередніх здобутках. Що ж до майбутнього, то я не знаю, що вам сказати. Спочатку треба знайти сюжет, історію, а потім побачимо.

— Як вам працювалося з Рурком?

— Йому насправді було важко. Він сам переживав такі ж ситуації, як у фільмі. Але між командами «Мотор!» і «Знято!» він найкращий актор, який тільки може бути, його можна просто випустити на майданчик — і більше нічого не робити. Тому для мене було важливо його надихати, не ображати, створювати умови, щоб він працював краще і краще. І ви бачили, що він зробив.

— Чи правда, що головного героя мав грати Нік Кейдж?

— На Міккі ніхто не давав грошей, вже був серпень, і я вирішив спробувати іншого актора — в такому випадку ми могли б отримати втричі більший бюджет. Однак я провів своє опитування: зупиняв перехожих на вулицях Нью-Йорка і питав їх, що вони думають про Міккі Рурка, чи хотіли б, щоб він був у фільмі? І всі були за нього. Тому я вирішив, що це важливо.

— Можна сказати, що фільм певним чином віддзеркалює його долю?

— Коли я обирав між Рурком і Кейджем, моя команда агентів казала, що фільм не випустять, все зірветься, і я зрозумів, що не хочу робити фільм без Міккі. Я довго все зважував, але зрештою вирішив: якщо його не буде — не робитиму цей фільм. Для митця надзвичайно важливо точно знати, що саме він збирається робити. Коли я почав зустрічатися з ним на початку, він жив у Маямі. Ми ходили по вулицях і зустрічали перехожих, які з нього сміялися. Але він насправді дуже-дуже класний американський актор, і мені було страшно дивитися, як з нього кепкують, що про нього говорять. А він казав: «Я не знаю, що робити. Хай говорять собі». В нього просто був дуже важкий період. Траплялися такі ситуації: він заходить в якесь приміщення — і ніхто з ним не розмовляє, всі його ігнорують. Набагато важче втрачати, коли щось перед тим мав, ніж взагалі ніколи нічого не мати. Мені здається, що він нарешті отримав визнання всього світу.

— Виходить, «Рестлер» — про самотню людину?

— Так, це про самотність. Але там ще багато речей. Це про боротьбу між родиною і мистецтвом, про реальне життя і про роботу, а також про минулу славу, про людину, яка була дуже знаменита, але втратила все. Багато хто зі спортсменів це розуміє. Немає значення, чи це реслінг, чи це футбол: одного дня ти прокидаєшся і розумієш, що вже не в змозі робити те, що робив колись.

— Якщо про це вже зайшла мова: як, на вашу думку, змінився реслінг із 1980-х?

— Для мене це дуже популярний спорт. Однак у реслінгу є фізичний аспект і є шоу. З одного боку, коли заходиш за лаштунки — хлопці тренуються, підіймають гантелі, але й спілкуються, як актори після вистави. Дуже давня традиція реслінгу — показати все так, щоб виглядало, як справжній двобій. Але наприкінці 1980-х — на початку 1990-х вони були змушені зізнатися, що це не спорт, а розважальна програма. З того часу дещо змінилося. Реслінг став брутальнішим, в ньому більше насильства. Звичайно, глядачі поводяться так, ніби вони нічого не знають, але насправді всім відомо, що це шоу, — і дорослим, і дітям. Але їм цікаво дивитися на брутальність, цікаво спостерігати, як люди ризикують своїм здоров’ям. Між іншим, для мене одним із джерел натхнення при створенні фільму стала пісня великого джазмена Чарльза Мінуса «Клоун» — там ідеться про клоуна, який починає розуміти: для того, щоб подобатися людям, він має завдавати собі болю. І він завдає собі болю, аж поки для нього все це стає зовсім невеселим.

—

— Всі хочуть подивитися, як він виглядає, яке в нього зараз обличчя, тому ми приховуємо його обличчя в деяких сценах. Але мені здавалося, що він багато чого міг би виразити своїм тілом — в нього дуже мужня фізична стать. Для актора дуже важливо працювати не тільки голосом, обличчям, а й усім тілом. Багато акторів не працюють тілом, а Рурк працює навіть найменшим м’язом.

— А для нього такі навантаження не були завеликі? Все ж таки вік...

— Міккі Рурк завжди займався спортом, він не залишав спортзал. Він обожнює культуризм, тож йому дуже сподобалося грати так.

— І все ж, чи не спадало вам на думку задіяти професійних рестлерів?

— Багато хто хотів зі мною працювати, але я не хотів знімати професіоналів. Я прагнув створити альтернативну реальність. Зірку б одразу впізнали, почали б казати, що це саме про нього. Всі, хто знімається в епізодах, — справжні рестлери, але не дуже відомі. Ми ходили на матчі зі справжніми глядачами і борцями. Ми знімали матч, після матчу я, операторка і Міккі забігали за лаштунки, а глядачі дуже тим обурювалися, потім — ще один матч, Міккі за той час відпочивав. Ми просто перескочили цей етап, щоб зробити фільм.

— У зв’язку з підсумками «Оскара», чи не було у вас відчуття, що треба було зробити фільм про людину нетрадиційної орієнтації?

— Міккі багато кого образив за свої 15 років у Голлівуді. Ми пройшли неймовірний шлях... Ми дуже задоволені насправді. Пам’ятаю, після «Золотого лева» на Венеційському фестивалі Міккі дзвонив і кричав на мене: «Що ти наробив? Я не можу вийти на вулицю, на мене всюди чатують папарацці!» Для нього це добре завершилося. В нього вдома є поличка з усіма цими призами — «Золотим глобусом», «Бафтою»... Звичайно, ми хотіли б «Оскара» наприкінці, але Шон Пенн добре зіграв, ми дуже раді за нього.

— Чи вірите ви, що Рурк скористається можливістю, щоб змінити своє життя?

— Думаю, Міккі вже використовує ці можливості — він більше заробив, ніж я, має контракти на наступний рік. У нього все добре. Він приймає правильні рішення, і здається, що ми його ще побачимо.

— Чи не через зміни у реслінгу, про які ви казали, ви не любите 1990-ті?

— Я дуже люблю 1990-ті, мені якраз не подобаються вісімдесяті роки: холодна війна і все таке. Я пам’ятаю, що ви збиралися кинути на нас атомну бомбу, для нас це було страшнувато. Нам всім промивали мізки, як і вам у ті роки. Мені здається, що 1990-ті — то дуже цікавий час, було багато можливостей для світу піти разом у зовсім іншому напрямі. Здається, тільки Курт Кобейн був не дуже щасливий.

— Чи правда, що такі кепські справи у тій Америці, яку ви показали в «Рестлері»?

— Я це несвідомо робив. Це не було моєю метою. Коли ми почали працювати, художник-постановник сказав, що нам потрібно багато американських прапорів. Ми починали знімати в Нью-Джерсі, а там купа американських прапорів. У нас були проблеми з іранцями через іранський прапор... Цей фільм показує той бік Америки, що не так гламурований Голлівудом, більш депресивний. Мені здається, що багато американських фільмів того не показують, але це існує.

— Інший герой «Рестлера» — Брюс Спрінгстін, чия пісня теж отримала «Золотий Глобус»...

— Міккі йому написав листа. Брюс відповів, що почитає сценарій, і якщо йому щось спаде на думку, то він щось складе. Вони дуже хороші друзі. Я ніколи не бачив живих виступів Спрінгстіна. Міккі взяв мене з собою, ми пішли на концерт, там було 80 тисяч глядачів, які знали ці пісні, співали їх разом, а потім ми зайшли за лаштунки. Міккі познайомив нас і залишив самих. Я сидів один із Спрінгстіном! Тоді я вперше відчув страх сцени. Я не знав, що сказати, я боявся, просто заціпенів, але він був класний, просто взяв гітару і зіграв цю пісню. І дав нам її безкоштовно, бо хотів допомогти Міккі. Це був гарний жест.

— Як вам вдається переконувати свого батька зніматися у ваших фільмах?

— Мій батько знявся вперше просто тому, що один актор не прийшов, тож я поставив свого тата. Йому сподобалося, і він дійсно б образився, якби я йому не дав роль. Він одразу спитав: «Кого я гратиму?» Хоча він жахливий актор.

— З якими акторами вам найкраще працюється?

— Мені подобаються «голодні» актори. Дуже пристрасні актори, готові на будь-що. Тому що актори, які досягають успіху, починають боятися, і тоді дуже важко змусити їх показати себе.

— Який фільм був найважчим для вас?

— Всі були важкі, але найважчим став «Фонтан». Я займався ним шість років. Рекомендую подивитися його, бо він стає кращим з кожним переглядом.

— Це, здається, чи не перша ваша робота, в якій відчутні сильні містичні моменти. Ви релігійна людина?

— Не знаю. Я вірю в людей. На мою думку, всі релігії говорять про одне й те ж, духовність одна й та сама. Ми про це часто забуваємо і спричиняємо багато болю по всій планеті. Тому мені важливо показати, як усі речі поєднані між собою і що ми, люди на Землі, маємо схожий шлях. До речі, зараз працюю над фільмом, де події відбуваються на Камчатці, в Росії, і мені хотілося б брати участь в інших міжнародних проектах, мені цікаво працювати в різних місцях.

— І наостанок: що, на вашу думку, краще за створення фільмів?

— Фільмування — жахливе. Найгірша річ у світі. Краще будь-що інше.

Фото: Костянтин Грищенко