День Конституції - свято первісної правосвідомості

Українці люблять свята. Гучні веселі святкування – у нашій крові. У нашому календарі стільки свят і державних вихідних, що моя китайська однокурсниця ніяк не може цьому надивуватися (адже в її матері-продавчині від 5-ти до 10-ти вихідних за цілий рік). Але зараз мова не про це, мова – про День конституції.

В чому ж суть Дня Конституції? Чи задумуємося ми, що означає це свято? Навіть школяр пояснить (принаймні, вчителі на це сподіваються), що 28 червня українці вшановують день прийняття в 1996 році основного документу держави – Конституції, що регулює й врівноважує життя її громадян. Усі наші основні права викладені на сторінках цієї тоненької книжечки: право на життя й право на захист здоров’я, право на освіту й право на працю, право почуватися людиною. Конституція гарантує захист законом всіх прав, викладених у її статтях.

То що ж ми сьогодні святкуємо? На вшановування чого нам дарують цілий державний вихідний? Гарантій? Захисту? Закону? Мене пробиває на істеричний регіт після перелічених понять. Так само, як дітям смішні дивні й незрозумілі терміни іншомовного походження, так само мені смішні ці поняття. Мабуть, тому такі смішні слова «закон», «захист», «гарантії», що вони загубилися десь далеко в теоретичному словнику, ніяк не зумівши пустити коріння в розмовну мову звичайних людей.

На сторожі закону стоять люди, котрі заради власної безпеки й вигоди готові посадити рідну матір за сталеві ґрати. І я кажу це не просто так, бо так кажуть всі. Бібрка, моє маленьке містечко, що за 20 км від Львова, має сумний досвід у посяганні на конституційні права її мешканців. Історія дуже довга, бо триває вже понад 14 місяців. Якщо коротко, то на території міста (не за півкілометровою зоною від населених пунктів, як того вимагають екологічні вимоги й норми охорони здоров’я) працював хімічний завод. Після минулорічної пожежі на заводі почалася активна боротьба мешканців за закриття заводу. Тоді й підтвердилося, кого насправді захищають наші правоохоронні органи й владні структури. Смішно до болю, що 80-річних бабусь притягають до суду за участь у мітингах, зате проти власників заводу жодної справи за позовами громади Бібрки так і не відкрили. 

Та що тут скажеш, якщо вже з університетської лави для майбутніх юристів починається колосальна корупція, виробляється інстинкт наживи (звичайно, гріхом називати хабарниками, безсердечними й безідейними усіх, хто «нас береже», проте винятки тільки підтверджують правило). Коли знайомий студент-юрист розповідає про суми, що «проскакують» під час його сесії, волосся стає дибки. Про який закон можна говорити, якщо на нашому журналістському факультеті за чотири роки мого навчання єдиним викладачем, хто вимагав хабара, був викладач права, що протягом семестру наголошував на тому, як ми повинні боротися у своїх журналістських матеріалах за справедливість й дотримання закону. Не просто вимагав за хорошу оцінку, а вимагав у відмінників за можливість отримати хоча б трійку. До того ж, вимагав так по-правовому майстерно, що для скарг і заяв не було вагомих доказів. Якби його здати вирішили всі, чи хоча б більшість, вважаю, провчити його вдалося б. Але куди ж ота більшість запхне свій тваринний страх перед кимось відповідати й за щось боротися?.. Я вже вивчила до нудоти правило українців (принаймні, моїх земляків) – «моя хата скраю», але кожного разу в таких випадках в мені нуртує обурення й закипає кров.

То яке ж насправді свято Україна святкує 28 червня? Довелось мені якось читати статтю «На захист права» Богдана Кістяківського. Спершу стаття видалася нуднуватою, хоч я люблю публіцистику. Але, прочитавши уважніше, зрозуміла: все, сказане автором – щира правда. Хіба неправдою є те, що ми не пройшли еволюцію правосвідомості? Хіба є у середньостатистичного громадянина повага до закону й відчуття відповідальності перед ним? Звичайно, у всьому винні не прості люди, винна інтелігенція, покликана розвивати й підіймати свідомість народу. Тоді, як західні країни мали Гоббса, Мільтона, Лільборна, Локка, Монтеск’є, Руссо, Канта, Кіхле, Краузе й сотні інших, котрі горбилися над правовими трактатами й вели публічні правові дискусії, то що згадаємо ми, окрім Пилипа Орлика й «Руської правди»? Їхні країни були виховані їхніми працями. Їхня правосвідомість, що неодмінно означає дисципліну, підняла їхній культурний та економічний рівень. Звичайно, на перший погляд здається, що право далеко не настільки важливе для розвитку нашого суспільства. Проте, якщо глянути глибше, стає зрозуміло, що проблема недорозвиненої правосвідомісті є однією з ключових. Ми виховуємо суд, суд виховує нас. Ви можете зі мною не погодитися, але я певна, що таку недисципліновану націю, як українці, навіть серед напівдиких племен аборигенів ще треба дуже добре пошукати.

В тому, що в нашій країні зовсім непросто відстояти право, винні тільки ми самі. І не варто все спирати на історичні обставини й закорінену в нас ментальність. Все починається з виховання кожної нової людини, з самовиховання кожного з нас. І, може, з часом ми перестанемо стрибати в дикому містичному танку державного вихідного над власною Конституцією як символом української первісної правосвідомості. І тоді поняття «закон» перестане бути чимось ефемерним й загадковим, а перетвориться в Закон, що викликатиме повагу.