Дмитро Логвін: «Публіці завжди треба давати чогось гострого»

Музикант Дмитро Логвін (головний диригент популярного дніпропетровського оркестру «Пори року» і запрошений диригент камерного оркестру «Київські солісти») водночас є успішним менеджером – і в сфері музики, і в сфері актуального візуального мистецтва (як виконавчий директор ПінчукАртЦентру). 

Дмитро Логвін має свої рецепти створення резонансних музичних подій, свій стиль музичного спілкування з глядачами, власні погляди на добір музичного репертуару. Наскільки можливо екстраполювати досвід приватного оркестру в Дніпропетровську на державний музичний колектив, скажімо, у Львові (де музична публіка дуже непередбачувана й може несподівано проігнорувати афішу з відомими й талановитими іменами) – питання відкрите й дискусійне. Але проаналізувати й зробити висновки варто.

– Чи потрібно і чи можливо популяризувати сьогодні класичну музику?

– Мабуть, ви чекаєте зовсім іншої відповіді, ніж та, яку я дам. Далекого 1993 року я створив у Дніпропетровську перший в Україні приватний камерний оркестр «Пори року». Тоді концерти класичної музики відвідували дуже погано, і загалом час був важкий. Мені казали, що це нікому не буде потрібно. Однак уже на першому концерті був аншлаг. І відтоді – жодного концерту, де були б проблеми з квитками. У Київській філармонії завжди повний зал, в Одеській – теж. Так, є міста, де зали неповні. Але це пов'язано не з відсутністю зацікавленням класичною музикою, а з низьким рівнем її виконання. І хоча багато хто вважає, що «публіка дура», а «піпл хаває», це неправда. Публіка дуже добре, дуже тонко, не розуміючи навіть цього, відчуває, коли її дурять, а коли до неї ставляться з повагою. Там, де до слухачів ставляться з повагою, завжди аншлаги.

– Як ставитеся до поєднання класичної музики і шоу?

– По-різному. Іноді сам беру участь у таких проектах, хоча не можу сказати, що одержую від цього більше задоволення, ніж від виконання симфонії Мендельсона або Шуберта. Але якщо це не попса, то охоче погоджуюся. Наприклад, був чудовий концерт оркестру «Пори року» з Олександром Малініним, який виконував романси. Невдовзі диригуватиму концертом, де солістом буде клавішник Deep Purple Джон Лорд. А щодо поєднання класичної музики з кордебалетом і стриптиз-шоу, то я проти.

– Чи може приватний оркестр бути самоокупним в Україні?

– Ми не заробляємо більш, ніж 2 відсотки того, що витрачаємо. Хоча в нас дорогі квитки, я здаю в касу з концерту приблизно чотири тисячі доларів, але це – ніщо порівняно з зарплатою, орендою залу, рекламою, DVD-дисками, одягом, струнами, запрошенням солістів. Жоден оркестр, театр світу, навіть якщо квитки коштують 500 доларів, як у Метрополітен-опера, не є самоокупним. Всюди фінансування держави поєднано з фінансуванням меценатів.

– Серед 10 ознак музичної події Ви зокрема називаєте піар, ажіотаж, проблеми з придбанням квитків. Як би могли це проілюструвати на прикладі Львова, Львівської філармонії?

– Цим треба займатися щодня. Запрошувати відповідну публіку, виховувати її, зробити так, щоб неможливо було потрапити на концерт. Щоб люди знали: якщо сьогодні не прийдуть, то завтра їх запитають: а чому ти вчора там не був? Запрошувати міську владу, і запрошувати постійно. Переконувати в тому, що їм не можна не прийти. Що це мінус їм, а не оркестру. У Дніпропетровську з 17 років роботи «Пір року» мера чи губернатора могло не бути на п'яти концертах.

– Але Ви нечасто виступаєте з концертами?

– Так, і в цьому також значна перевага приватного оркестру. Бо норма, що існує нині, а тим більше – в радянські роки, абсолютно абсурдна. Якщо давати понад один концерт за два тижні, то якості не буде ніколи. Відомий куратор сучасного мистецтва Роберт Сторр на лекції в Москві сказав: «Мистецтво – це та річ, де, всупереч закону, кількість не переходить у якість».

– Коли добираєте репертуар, орієнтуєтеся на свої смаки, смаки публіки?..

– З перших концертів «Пір року» я намагався добирати програму таким чином, щоб це, по-перше, справді було цінним твором. По-друге, те, що виконують нечасто або не виконують загалом. Наш оркестр був і є першим виконавцем в Україні і, тим більше, в Дніпропетровську маси класичних творів. Диригентам, які не хочуть багато сили, часу, іноді грошей витрачати на пошук репертуару, достатньо взяти Маленьку нічну серенаду чи Сорокову симфонію Моцарта, ще кілька п'єсок – от вам уже програма, і публіка задоволена. Але на третьому концерті буде порожній зал. Бо якщо постійно мед зверху посипати цукром і ще й варення додати, то набридне, думаю, на другій ложці. Тому публіці завжди треба давати чогось гострого. Чогось свіжого, фреш. Ставитися з повагою до публіки – означає й відповідно добирати програму.

– Чи цікаво Вам виконувати сучасну академічну музику?

– Залежно, що розуміти під сучасною музикою...

– Скажімо, експериментальну...

– Експериментальна музика мене не цікавить зовсім. Якщо сучасна музика хороша й оригінальна, то виконую її охоче. Є такий жарт: молодий композитор приніс Моцартові свій новий твір. Моцарт сказав: «У цій музиці багато нового і цікавого», і це дуже втішило молодого композитора. А Моцарт каже далі: «Але те, що нове, – зовсім нецікаве, а те, що цікаве, – зовсім не нове». Я багато слухав сучасної музики, яка дуже цікава. Але можна буквально за тактами розказати, звідки це взято. Цікавий, самобутній композитор у сучасній музиці, безумовно, – Валентин Сильвестров. Хоча не впевнений, чи концерт з двох відділень музики Сильвестрова буде цікавий публіці. Але його дуже добре грати і з Моцартом, і з Бахом. Сильвестров унікальний композитор. Але більше нікого не називатиму, щоб когось не образити.

– Якщо перейти від сучасної музики до сучасного візуального мистецтва, до якого Ви також дотичні, то чи так само Вас не надто цікавить сучасний живопис, як сучасна музика?

– Діяльність у ПінчукАртЦентрі – моя робота. Я перебував біля самих витоків створення музею сучасного мистецтва ПінчукАртЦентр. Ми починали з абсолютного нуля, не знаючи жодного прізвища. Запросили найкращих кураторів, найкращих фахівців з арт-середовища і дуже швидко увійшли в цю течію. Скажу чесно: перші два роки мені це страшенно не подобалося. Але це була моя робота, я намагався добре її виконувати. Ми відкривали виставки, я знайомився з художниками. Тепер можу сказати, що живу в цьому середовищі, розумію його, вдома у мене є твори сучасного українського живопису, які висять на стінах. Не можу сказати, що я великий колекціонер, але те, що мені подобається, купую. І це вже великий показник: якщо людина купує, отже, їй це подобається. Є те, що не подобається. Але мені простіше, бо ПінчукАртЦентр працює з такими топами світової художньої сцени, що це вже класика. Хьорст, Муракамі, Барні, Кунс, Гупта. Імена, що входять у топову десятку світу. Сучасне мистецтво не має подобатися, воно має шокувати, збуджувати, змушувати думати.

– Деміен Хьорст Вас шокує?..

– Хьорст – стовідсотково геній. У всіх позиціях – у маркетингу, бізнесі, творчості... Він виробив свій напрям у сучасному мистецтві. Хьорст – уже загальна назва, напрям. Вдома роботи Хьорста я не повішу. Але його геній неможливо не визнавати. Це не категорія «подобається – не подобається». У музиці – якщо не подобається, то не слухаю чи не граю. А у візуальному мистецтві інакше: можеш не одержувати задоволення, але хотіти це зрозуміти.