Геній вільного місця. До сорокаріччя Вудстока

Вудсток — назва більш ніж легендарна: це, по суті, один із центральних міфів ХХ сторіччя. Зараз, чотири десятиріччя по тому, не лишилося практично нічого нез’ясованого, неописаного, непоясненого з того, що відбувалося з 15 по 18 серпня 1969 року на фермерському полі біля містечка Бетел графства Саллівен у штаті Нью-Йорк, США. Певно, тільки одне питання: чому все-таки Вудсток? Так, аудиторія зібралася рекордна, проте багатолюдність — це лише форма, статистика, крім того, масштабні фестивалі проходили і до, і після 1969-го. Виконавці виступали гідні: Дженіс Джоплін, Джиммі Гендрікс, Карлос Сантана, Джо Кокер, Джоан Баез, Раві Шанкар, «The Who», «Jefferson Airplane», «Greatful Dead» — але багато не менш обдарованих і прославлених музикантів тих років залишилися поза фестивалем. Якщо ж говорити про прямий вплив на суспільство, то набагато більш значущі в цьому сенсі трьохсоттисячний антивоєнний і антирасистський похід на Вашингтон 1963 року, де Мартін Лютер Кінг сказав свої знамениті слова «У мене є мрія», або ж події у Парижі у травні 1968 року. Чому ж саме «Вудсток» завжди стає поряд із Вашингтоном-63 і Сорбонною-68?

Спочатку — загальновідомі факти. До міста Вудсток округу Ольстер, як не парадоксально, фестиваль прямого стосунку не має. Сцену спершу планувалося встановити там, однак у місті не знайшлося відповідної території для такої події. Захід ледве не зірвався, але Сем Ясгур умовив батька, фермера Макса, дозволити проведення концерту на полі, яке належало сім’ї і знаходилося у графстві Салліван, приблизно за 40 миль на південний захід від Вудстока. Шоу планувалося з розрахунку на 200 000 відвідувачів, прибуло понад 500 000 (а за деякими оцінками — понад мільйон): і музиканти, й організатори були приголомшені цим. Шосе у напрямку до концерту переповнилися. Люди залишали свої машини та йшли пішки кілька миль, аби потрапити на шоу.

У вступному слові Макс Ясгур, власник ферми, сказав: «Я фермер, я не вмію виступати перед глядачами, перед такими великими зібраннями людей, як це. Це найбільша група людей, що будь-коли збиралася в одному місці. У вас попереду три дні веселощів і музики. І я сподіваюся, що крім музики та розваг нічого не буде...»

На жаль, без прикрощів не обійшлося. Під час фестивалю троє людей померло: один від передозування героїну, другий — збитий трактором, третій впав із високих конструкцій; сталися також два непідтверджені народження дитини. Однак насильству місця не було. Переважну більшість тих, хто зібрався, становили хіпі, й вони влаштували на полі Ясгура обіцяне свято музики й миру.

Найяскравішими стали виступи «The Who» і, звісно, генія електрогітари Джиммі Гендрікса. Перші через розбіжності з організаторами з питання гонорару піднялися на сцену о четвертій ранку. Сонце зійшло, щойно їхній вокаліст Роджер Долтрі почав співати «See Me, Feel Me» — пронизливу фінальну пісню рок-опери «Томмі». Під час перебування гурту на сцені скандально відомий ультралівий активіст Еббі Гоффман, скориставшись короткою перервою у виступі, викрикнув у мікрофон: «Що, ми так і сидітимемо і слухатимемо це лайно, доки Джон Сінклер (зірка американського рок-андеграунду й радикальної журналістики. — Д.Д.) гниє у в’язниці?», — і був вигнаний зі сцени лідером гурту, Пітом Таунсендом. Під кінець виступу Таунсенд розбив гітару об сцену і кинув її у натовп. Після фестивалю «The Who» затвердилися у статусі супергурту. Джиммі Гендрікс вийшов на сцену вже о пів на восьму ранку, 18 серпня, і, попри загальну втому після трьохдобового рок-марафону, виступив із колосальною віддачею, а його альтернативна версія гімну «Зоряно-смугастий прапор» стала хрестоматійною в історії сучасної музики. Знану мелодію Гендрікс зруйнував потужними гітарними дисонансами, перетворивши гімн на малу авангардну симфонію, на справжню рок-«Герніку», що передала весь трагізм тих років — із в’єтнамською війною, повсюдним зростанням насильства, міжрасовою ворожнечею.

Мені тоді було лише п’ять років. Про саму назву я дізнався набагато пізніше, відфільтрувавши інформацію серед потоку антизахідної пропаганди в радянській пресі. Одержимість прийшла наприкінці 1980-х, коли я сам, як і багато моїх однолітків, став хіпі. Ми десятки разів переглянули документальний фільм про Вудсток, читали про нього, ми зріднилися з тими трьома днями настільки, що переживали навіть ностальгію за ними — наче вони були подіями конкретно нашого життя. Я навіть фантазував про те, що, якби мав машину часу, то не замислюючись вирушив би на ній у серпень 1969 р., на те саме поле, і проживав би фестиваль знову й знову, розглядаючи і слухаючи його до найдрібніших деталей. Ми намагалися створювати свої міні-Вудстоки у тісних радянських квартирах, на диких кримських пляжах, на підвіконнях київських, петербурзьких, московських кав’ярень; музики вистачало у магнітофоні, вівсянки — на прожиття, а в решті гріло відчуття братства. Оточуючі нас не розуміли, подеколи відверто ненавиділи; нерідко доходило до нападів і побиття. Але ми втирали кров і сльози і збиралися знову. Тому що від Вудстока — нехай навіть, можливо, вигаданого нами — віяло свободою, якої ні наші батьки, ні побудоване ними суспільство дати не могло. І все ж лише зараз, пройшовши власний шлях по серпневих полях, я починаю розуміти, що ж сталося тоді, сорок років тому.

А сталося те, що давні слова, затерті частим вживанням до банальності, раптом віднайшли первісне значення. На Вудстоку серед безлічі цілковито різних, ледве знайомих одне з одним людей дійсно панували любов, мир, духовна близькість. Це була та сама ідеальна революція, якої людство прагнуло сторіччями: без крові, без знищення старого світу, без прагнення влади, не спрямована проти когось, із моментальним успіхом. Ця утопія вибудувалася на полі під Бетелем усього на три доби, та настільки переконливо, що зупинила на собі увагу історії.

Вудсток утілив ту альтернативну модель життя, яку досі не могла запропонувати жодна, хай як добре продумана теорія. І щоразу, коли багато людей відразу, відчуваючи нестачу свободи, збираються на черговому полі, площі або майдані — Вудсток оживає, приймає в себе сотні тисяч людей і у зимовому Києві, і в осінніх Берліні або Празі.

Ні, не фестиваль, не масова тусовка, не карнавал — а дух, або, по-старовинному кажучи, геній вільного місця. Який дихає, де хоче. Ми розійшлися по квартирах, роботах, сім’ях. А наше поле залишилося. Поза кордонами, поза прошарками, поза поколіннями.

Поле залишилося, і це означає: коли прийде час — я повернуся туди. Ми повернемося.