«Дрозофіла над томом Канта»: з цього можна зробити... кілька оповідань

З нового твору Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта» (видавництво «Піраміда», проект «Приватна колекція») можна було б зробити... кілька оповідань (чи повістей, романів...). Ця алюзія до Прохаськового «З цього можна зробити кілька оповідань» аж ніяк не стверджує перегуку між двома текстами, а фіксує суб’єктивне читацьке враження.

Відштовхнувшись від лірично-поетичного потоку свідомості, у якому герой «думає про неї», та його рефлексій щодо цієї драматичної лав-сторі (в якій є й рятівне коло — «Я пришлю замість себе іншу»), можна було б зробити чоловічий варіант «Листа незнайомки» Стефана Цвейга. Вийшов би сентиментальний і відвертий текст про сповнене ліризму й смутку, глибини й чуттєвості, без надриву й надміру трагедійності чоловіче кохання, про чоловічий спосіб страждати, чоловічу самотність. Головний герой не втомлюється думати про жінку, яку кохав і яка загинула: «Наша компанія реготала з приятеля, а я думав про тебе». А водночас фіксує: «Думати про тебе перетворилося на стабільну, навіть по-армійському дисципліновану звичку». У такій ситуації героєві не вдається (в очах читача) уникнути «звинувачень» в інфантильності, а авторові — цілковито позбутися «романтичних» штампів... 

Якби загострити моменти, пов’язані з буттям українського вченого-гуманітарія, можна було б зробити роман-утопію або «химерний» роман. Анатолій Дністровий знайшов оригінальний образ – образ дрозофіли – для окреслення ситуації українського науковця. Дрозофіла — метафора графоманів від науки, які живляться чужими ідеями, думками, зазначає автор в одному з інтерв'ю, і додає, що йому йшлося про втрачене покоління пострадянських науковців, які варилися у власному соку й не мали доступу до закордонних джерел. До слова, автор писав «Дрозофілу...» у 1999, 2005 — 2009 роках, події відбуваються в Києві наприкінці 90-х. Промовистим у книзі є діалог викладача філософії (головного героя твору) і студентів:
«— А в наш час також є філософи?
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів її запитання.
— Ну... там сьогодні в Україні також є філософи?
Я почав сміятися, бо навіть не знав, що їй на це відповісти». 

Розкриті у творі реалії університетського життя, взаємини викладачів і студентів (зокрема студенток), викладачів між собою могли б бути основою соціального (або – пригодницького, детективного...) університетського роману, про потребу якого іноді заявляють у навкололітературному середовищі.   

Якщо закцентувати на відчутті нудьги, самотності героя — самотності у великому місті (топографічно це Київ), можна було б зробити екзистенційну повість чи роман. Про це нагадує й один з епіграфів твору — «Немає сумніву: мені щораз нудніше / У товаристві друзів-юнаків; / Їх дотепи могли б звучати тихше / І навіть теми бути не такі... / Та в той же час кортить мене додому / З поважних бесід про минулі дні... / ...Бути самому / хочеться мені» (Євген Плужник). 

Однак жодній із цих гіпотетичних версій «Дрозофіли...» не завадило б позбутися зайвих чи забраклих ком, росіянізмів та нехарактерних для української мови зворотів... 

Звісно, таке «препарування» тексту умовне й гіперболізоване. Бо загалом Анатолій Дністровий поєднав у творі події з рефлексіями, прозу з поезією, «земне з небесним», розповідь з образами й метафорами. І, попри стильові огріхи, ця неквапна, м’яка й лірична історія — одна з історій на пізню осінь (або ранню зиму), яку можна «споживати» за горнятком запашного чаю з медом...

P.S. «Дрозофіла над томом Канта» увійшла до п'ятірки книжок-фіналістів книжкової премії «Книга року Бі-Бі-Сі 2010».