«Джонні Д.»: рецензія на фільм та інтерв'ю з Майклом Манном

Ділінджер живий!

22 липня, виповнилося 75 років від дня загибелі одного з найзнаменитіших нальотчиків ХХ століття — Джона Діллінджера. Агенти ФБР застрелили його біля чиказького кінотеатру «Біограф». Учора на екрани вийшов присвячений йому фільм «Джонні Д.» (оригінальна назва — «Public Enemies», «Вороги суспільства»).

Режисер нової гангстерської саги Майкл Манн — визнаний майстер кримінального жанру як такого; одна лише «Сутичка» (1995 р.) з Робертом Де Ніро й Аль Пачіно в ролях головних антагоністів забезпечила йому місце в історії Голівуду; проте були й «Поліція Маямі», «Співучасник», «Алі», «Інсайдер», «Мисливець» — фільми різного ступеню успішності, але зняті на незмінно високому професійному рівні, з першокласними акторами. У «Ворогах суспільства» цього разу також чудовий склад виконавців: Діллінджера грає Джонні Депп, його дівчину Біллі Фречет — Маріон Котіяр («Оскар» за «Життя в рожевому кольорі»), а агента ФБР Мелвіна Первіса, який його переслідує, — Крістіан Бейл.

Автори фільму зосереджуються на останніх 13 місяцях життя Діллінджера, коли він здійснив свої найгучніші злочини. Власне, історія починається із зухвалого нападу на в’язницю штату Мічиган, куди Діллінджер проник — як арештований! — аби визволити своїх товаришів. Пограбування, втечі з-за грат, погоні, перестрілки з поліцією — усе тут є, навіть занадто: за гуркотом автоматів втрачається необхідна драматичність. При цьому помітно, що Манн прагне якомога більше вибілити героя, зробити його навіть більш романтичним, ніж він, можливо, був. Усі звірства в банді Джонні Д. покладаються на Малюка Нельсона (Стівен Грехем), який постає цілковитим психопатом, готовим убивати наліво й направо. Вбивство біля кінотеатру «Біограф» представляється як змова ФБР і великих мафіозі, яким популярний нальотчик заважав ще більше, ніж владі, а лінія стосунків із Біллі стає ледве не важливішою, ніж власне бандитський сюжет. У результаті фільм робить небезпечний ухил у бік мелодрами, яка сильною стороною Манна ніколи не була.

Режисер знає, як показати протистояння двох сильних характерів, але, коли справа доходить до лірики, явно пасує; і Депп, і, особливо, Котіяр чудові у своїх ролях, однак епізоди, присвячені їхнім почуттям, на жаль, не виходять за рамки звичних банальностей, якими повні роботи менш видатних постановників. Самому Діллінджеру-Деппу бракує необхідної хвацької приреченості, без чого від найпривабливішої харизми починає відгонити нудьгою. Бракує виразності й Первісу-Бейлу — адже це також трагічний персонаж: приревнувавши до його слави «вбивці Діллінджера», шеф ФБР Едвард Гувер просто знищив одного з кращих своїх агентів — вигнавши з ганьбою з Бюро, позбавивши будь-яких перспектив і довівши тим самим до самогубства.

Найсильніший момент фільму — коли в день своєї загибелі Діллінджер приходить до поліції, прямісінько до відділку з власного піймання, і, доки полісмени слухають спортивну радіотрансляцію, ходить кімнатою, розглядаючи розвішені на стінах документи. Фотографії місць злочинів і вбитих спільників, звіти експертів, протоколи свідчень... Виразна, без зайвих слів сцена прощання, останній парад розбійницької гордості, на тлі якого наступний епізод власне загибелі героя, зроблений доволі жорстко й ефектно, все ж здається бляклим.

Цей фільм не став успіхом Манна. Можливо, режисера підвела надто явна симпатія до одного героя: раніше йому вдавалося бути над сутичкою, залишаючи кожному свою правду. Але навіть за очевидних недоліків «Джонні Д.» все одно запам’ятається як іще одна кіноповість про людину, чиє життя надихатиме режисерів через століття.

Майкл МАНН: «Діллінджер — злочинець дев*ятнадцятого століття у середині століття двадцятого»

Нижче – інтерв*ю на основі прес-конференції Майкла Манна у Москві. З питання від автора рецензії бесіда й почалася.

— Які завдання ви ставили перед собою, беручись до зйомок?

— Дві мети: перша — створити драму, грунтовану на характерах, друга — наскільки я у змозі, спробувати залучити аудиторію в життєвий досвід Діллінджера, а не знімати кіно, яке розглядало б 30-ті роки — опинитися в тій епосі, а не спостерігати за нею. Грубо кажучи, щоб ви могли простягнути руку й повністю поринути в дощовий вечір вівторка 1933 року. Бути Джоном Діллінджером і прожити це життя... Чим більше я пізнавав і розумів його, тим більше мене це захоплювало. Тому я хотів зняти цей фільм.

— Герой дуже привабливий. Його, напевно, наслідуватимуть. Може, це також одне з надзавдань?

— Він справді був дуже популярний, дуже харизматичний, дуже привабливий. Ми проводили дослідження, читали газети й намагалися дізнатися, що про нього писали ще за його життя. Безумовно, він був народним героєм, другим за популярністю після президента, таким соціальним, як кажуть, злочинцем. Частково це пояснювалося тим, що Депресія в США тривала вже четвертий рік, безробіття становило 25% — і суспільство дивилося на банки як на причину свого нещастя. Тобто Діллінджер грабував банки, до яких у людей жодних симпатій не було. І ще поводився по-джентльменському. Він — злочинець ХІХ століття в середині ХХ століття. І сили, які на нього тиснули, були еволюційні, можна сказати, дарвіністські. Тому я не говорив би про реальне втілення цього прикладу навіть у його час. Адже організована злочинність була тоді зведена в корпоративний устрій і не обмежувалася територіально, як, можливо, в Італії чи Англії — а у відповідь сформувалися сучасні централізовані поліцейські сили. Тому такі, як Діллінджер, вимерли як явище, і вже неможливо таке уявити сьогодні.

— Що вам здається найцікавішим у образі Діллінджера?

— Я був зацікавлений у трирічному хлопчику, в якого померла мати, який вважав, що краще для нього в житті — заснути й забути про все. Тобто він не з’явився на світ через відхилення від норми, його зробила сама історія. Батько намагався його подавити, бив, аби покарати, проте його це ще більше надихало, і, коли він хуліганив, намагався привернути до себе увагу. Так Діллінжер украв свої перші 50 доларів і за це отримав десять років в’язниці. У результаті він, як то кажуть, вийшов за всі межі. Він шукав любові й не володів відчуттям майбутнього, не вірив у майбутнє, і це таїнство мене захоплювало в ньому. Це взагалі був час, коли Гемінгвей писав повісті на зразок «Матадора», і кожна історія закінчувалася однаково — смертю героя, рухатися до такого кінця було нормально. Ми віримо, що наші рішення передрікають наслідки, а саме це у нього й не відбувалося. Такі люди, що б вони не робили, зовсім не мислили результатом. Є сторінка з твоїм ім’ям, написаним на ній, ти можеш робити все що завгодно, але доля одна, і від неї не втечеш.

— Чому ви обрали французьку актрису на головну жіночу роль?

— Ця перевага її артистизму. Вона прекрасна актриса, з величезною дисципліною в підході до тренувань, репетицій. Вона прийшла до мене в офіс — і ніякої косметики, не бігають помічники поряд, але при цьому я відразу відчув, що знаходжуся в компанії надзвичайно талановитої людини.

— А наскільки реальна історія стосунків Біллі Фречет і Діллінджера?

— Це все по-справжньому. Вона походила з індіанського племені в центральному Вісконсині, тобто вважалася громадянкою другого класу, перебувала в ситуації несвободи, була жертвою расистського ставлення, тому дуже скептично ставилася до влади й сприймала себе як аутсайдер подібно до Діллінджера. У неї не було батька, вона не мала уявлення, як має поводитися чоловік по відношенню до жінки. Діллінджер також відчайдушно прагнув любові, він сам не знав, як поводитися з жінками. Він ходив до кіно, щоб подивитися, як треба залицятися до дам. Із тих речей, які говорять про нього, — я про це не згадував у фільмі — він дійсно був готовий давати й ділитися, йому також дуже хотілося, щоб його любили. Тому вони становили такий симбіоз, між ними виникло глибоке почуття. Його імпульс був у тому, щоб захищати її. Як мені здається, він ніколи не думав про те, що йому дістанеться така красуня. І коли її в нього забрали — казали, що він заплакав, мов дитина, у мене є така сцена. Безумовно, це було кохання всього його життя.

— А що потім сталося з дівчиною?

— Вона провела два роки у в’язниці й поїхала в турне, читала лекції разом із батьком Діллінджера та написала п’ять статей у газетах про їхні стосунки — таким чином вони намагалися себе прогодувати після його загибелі. Потім вона повернулася до Вісконсина і прожила там до 60 років. І ще хочу додати: ми послали Маріон пожити в індіанське плем’я у Вісконсин, і вона провела доволі довгий час там, серед цих людей, на цій землі. Вони продовжують жити під постійною загрозою, бо компанії, що займаються лісозаготівлями, постійно намагаються їх утискувати.

— Як би ви охарактеризували послання фільму?

— Він не несе послання з точки зору дидактики. Я більше зацікавлений у тому, аби глибше вас завести у цей досвід, у ці переживання, в інший час, знайти відчуття фантастики — саме це мій основний намір. Мені не подобаються педантичні фільми, зорієнтовані на певне послання, яке зумовлює сприйняття. Я намагаюся поєднати глядача з кіно, вкласти людські почуття в обгортку фільму, який може їх посилити, а не створити таке біполярне відчуття — ось ці хороші, ось ці погані, і ти вже заздалегідь знаєш, за кого ти повинен переживати. Є набагато більш захоплюючі речі.

— Наскільки достовірний епізод, де Діллінджер заходить у відділок зі свого піймання?

— Це правда. Це, скоріш за все, сталося не в день його смерті, а на три дні раніше. Він прийшов до поліцейського відділку і пройшов через кімнату, де сиділи детективи, і вони саме слухали радіотрансляцію спортивних змагань. Узагалі все знімалося в реальних місцях його перебування. Наприклад, у туристичному центрі «Маленька Богемія». Депп лежав на тому самому ліжку, на якому лежав Діллінджер, торкався тієї самої ручки дверей, якої торкалася його рука, — всі ці місця біографічно вивірені, до квадратного фута на бруківці в Чикаго, куди впала його голова і де стекла його кров. Депп опинявся в тих самих ситуаціях і намагався уявити собі, що Діллінджер думав, відчував, які думки промайнули в його голові. У цих сценах дуже багато правди й реальності. Плюс до того, щоб дати можливість акторам осягнути ті відчуття, ми розігрували пограбування банків, Депп і всі актори мали вивчати цю грабіжницьку справу. Службовці банків, звісно, знали, що ми приїдемо, але не знали, що відбуватиметься. А хореографія того, як повинно пройти пограбування, дуже конкретна — кожному відведена своя справа. Один чатує, другий оглядає хол, третій бере гроші з ящиків, четвертий контролює, стежить за всіма. Хитрість криється в такому серйозному вибірковому підході, в максимальній реальності, щоб був мотив, жодної штучності в тому, що ви намагаєтеся створювати. Тобто фільм правдивий.

— Ви захопили нас героєм того часу. Чому суспільство любить таких людей? Чи можлива поява Діллінджера сьогодні?

— Як я вже сказав, тут зіграло роль те, що він нападав на банки, які під час Депресії привели до таких наслідків для багатьох людей. 1930 року збанкрутувало близько 140 банків. Люди все життя відкладали кошти, планували піти на пенсію, виховували дітей. У вас були гроші на рахунку в банку, а виходить, що ви опускаєте руку в кишеню — а там нічого немає. І це сталося з великою кількістю людей. Крім того, влада, яка ловила Діллінджера, була тією ж, яка не змогла вирішити проблеми населення. Тому люди були налаштовані негативно як до влади, так і до банків, і він використав це у такий харизматичний, я б сказав, спосіб. Наприклад, у ситуації, коли він викрадає машину шерифа. Він давно мріяв украсти Форд V8, і вийшло, що він украв його у шерифа, втікши з в’язниці, а потім написав лист самому Генрі Форду: «Дорогий Генрі, ви зробили найкращу машину, щоб на ній можна було здійснити втечу». Він мав такий легкий гумористичний підхід. І, якби склалися знову такі умови, як тоді, — такий герой міг би виникнути.

Дмитро Десятерик