Форман і Сахара

Лютий, мабуть, і називається лютим, позаяк відрізає від будь-яких джерел натхнення. Справді, про що писати, ну про що, тим паче в такому лютому, як нині — коли ні холодно, ні жарко, ані сонечка, ані снігу, сира сірятина під ногами і над головою... Нудно, панове! — вже вкотре хочеться вигукнути.

Отут у пригоді стає рятівне коло, порадник, всесвітня крамничка інформаційних напівфабрикатів — інтернет. Яку ж тему взяти? Та найближчу — день, коли пишеться ця колонка. Так, дивимось... 18 лютого... 1598: Бориса Годунова обрано на російський престол (ага, загальним і таємним голосуванням)... 1918: у Москві відкрито Київський вокзал... 1967: дипломатичні стосунки встановлено між СРСР та Буркіна Фасо... 1979: у Сахарі випав сніг...

Стоп. Ось куди наш снігопад подівся!.. Ні, це було б занадто просто. Добре, зазирнемо в дні народження. 1516: Кривава Мері, вона ж Марія І Тюдор, 1745: Алессандро Вольта, 1836: Рамакрішна, 1895: маршал Семен Тимошенко (воював із перемінним успіхом, але на вулиці його імені — наша редакція, газети «День»), 1933: Йоко Оно — ні, художник вона посередній, музикант ще гірший, працює професійною вдовою. 1932: Мілош Форман. Є! Форман.

Хоча й Сахара не полишає поля бою. З одного боку, мене там тоді не було, так що не бачив, як це воно — кліматологи непритомніють, білий студений сніг опускається на ще вчора розпечені бархани, на спантеличених верблюдів, на переляканих бедуїнів... З іншого боку, Форман — колишній мешканець Мукачевого, режисер «Волосся» і «Амадеуса», «Пролітаючи над гніздом зозулі» і «Регтайму», його за оте «Волосся» вся хіпня просто обожнювала, і я носився з ним, як з писаною торбою, коли патли мав довші, ніж у моєї дружини. То що: Сахара чи Форман? Феномен природний чи мистецький?

А проте подумаймо: чи було б стільки уваги Форманові, якби він не втік із Чехословаччини якраз у найвеселішому в історії Заходу 1968 році? З Формана виростаєш, як із підліткових штанів. Він ефектний, гучний, але надто прямий, мов акуратно набита маріхуаною самокрутка. Його фінали такі пафосні, що можуть сприйматися всерйоз лише у такому буремному й наївному віці, в якому перебуває більшість героїв «Волосся». А як із віком надивишся ще різного кіна, то починаєш ставитися до Форманових одкровень спокійно. Є яскравіші, є вишуканіші, є пафосніші. Мало, але є. Отож хай ліпше буде Сахара.

Але ж я кінокритик. Де моє професійне сумління? До чого тут Сахара?

Дякуючи Форманові — між іншим, «Волосся» зафільмовано у тому таки 1979 році — вдалося зрозуміти, до чого. Кіно як таке — це і є отой сніг у Сахарі. Це надпереконливе щось, що виникає з нічого, що викликає до життя цілі світи на простому білому простирадлі, це те, що здатне з чарівною легкістю поєднати абсолютно непоєднуване, жити в найсуворішому кліматі й влаштувати снігопад навіть у жерлі вулкану, одне слово — правдива аномалія, диво дивнеє.

Та так і приходить кожний хороший фільм: як живий сніг у пустелі повсякдення.

І в Формана такі фільми є.

Нічия.

P.S. Є легенда, що для «Волосся» планувалась інакша розв’язка: вся патлата компанія мчала до військової бази, на якій опинився їхній товариш, лізла через огорожу, і їх усіх розстрілювали. При такому завершенні «Волосся» стало б фільмом-символом шістдесятих «Безтурботний їздець» Пітера Фонди, ввійшло б в історію по-справжньому, а не через вузькі й непевні дверцята субкультури. Однак імовірність того, що система пропустить такий фінал, очевидно, була зникомо малою. Як сніг у пустелі.