Галина Тельнюк: «У дитинстві ми грали у «Тимур і його команда» й обносили садки»

 В усіх, хто знайомий із творчістю сестер Тельнюк, може скластися враження, що з виконавицями слід говорити про щось таке серйозне й високе. Проте, зустрівшись із Галиною Тельнюк та директором проекту Назаром Стригуном напередодні Дня захисту дітей, спробували поговорити про не зовсім серйозне або навіть про зовсім не серйозне: про дитинство у спогадах і у дорослому житті.

– Що для Вас означає «впадати в дитинство», і чи часто ви впадаєте в дитинство зараз?

 – Я дуже часто впадаю в дитинство. Мій чоловік так і називає мене «Моє дитятко!». Мені навіть трохи шкода, що так склалася наша творча доля, що наша поведінка на сцені не завжди відповідає справжній моїй та Лесиній суті. Насправді ми надзвичайно веселі й навіть хуліганисті люди. Дуже хочеться хуліганити і на сцені, і коли це вдається, то ми дуже тішимося з цього.

 – Якщо б була така можливість, авторство якого літературного твору Ви б хотіли привласнити собі?

– Мабуть, «Тореадори з Васюківки». Я думаю, усі страшенно люблять цю книгу. Зрештою, і ми на ній росли.

 - А чому ти не сказала «Гаррі Поттер»? – втручається у розмову Назар Стригун.

 - «Гаррі Поттера» звичайно б хотіла... Фінансову сторону. Але тут йдеться по певну внутрішню свободу. На жаль, ми такої свободи поки що не маємо. І наше суспільство надзвичайно розгублене, від того й ми не можемо хуліганити на сцені. Хуліганити на сцені можуть собі дозволити внутрішньо розкуті люди і ті, хто справді залишаються дітьми й у побуті, й у творчості.

 - З якою літературною героїнею Вас порівнювали у дитячі роки?

 - Першою роллю, яку я зіграла у п’ятому класі, була роль Баби-Яги. Це банальна шкільна постановка, де я крала подарунки, співала пісні. У мене була потрясаюча маска, і всі думали, що то хлопець. Вистава відбувалася у 20-градусний мороз у парку імені Пушкіна – можете собі уявити, наскільки важко було затримати за таких умов людей біля сцени. Мою Бабу-Ягу тоді нагородили шаленими оплесками. Я зрозуміла, що таке слава, що таке успіх. Хоча це був перший і останній мій театральний досвід, опісля у мене з’явилася мрія стати артисткою.

 - А з хлопцями, коли Ви гралися у «Молоду гвардію»? – це знову Назар Стригун.

 - «Тимур і його команда». Я була Фігурою: одягалася «під хлопця», і ми дійсно обносили сади у центрі Києва. Взагалі, ми завжди знаходили, де шкодити. Але повертаючись до мого артистичного досвіду, пригадується ще один епізод. У мене була подруга, з якою ми вирішили вступати до театрального. І щоб перевірити свої акторські таланти, ми домовилися одягтися у якесь божевільне вбрання і так пройтися по вулиці. Було літо, ми вділи шуби, на голову – по п’ять шапок, валянки, а зверху капці 45-го розміру... Ми самі вмирали від сміху, коли одна на одну дивилися, а нам треба було пройти з серйозним обличчям і подивитися на реакцію людей. Повірте мені, що це було складним завданням. Все ж відбувалося у радянські часи – це не те, що зараз вийти. Очевидно, вже тоді ми обрали, що наша музика буде серйозною. Саме тоді, коли ми вийшли у цих абсолютно смішних нарядах, то побачили, що люди дуже сумні, ніхто навіть не здатний відкрито прореагувати на таке наше вбрання. І ми дуже засмутилися після цього. Ми готували шоу, перфоманс, певну провокацію. Очевидно, ми й сьогодні ніби йдемо у тих костюмах. Ту програму, яку ми виконуємо, є такою ж несподіваною для людей – слухаючи нашу музику і тексти, вони продовжують так само сумно дивитися, як вони дивилися 20 років тому.

 – Чи навчаєтеся ви чомусь від дітей, і чому саме вони Вас навчили востаннє?

 - Бути уважним, бути правдивим... Не проживати своє життя перед телевізором... Ділитися тим, що ти маєш... Я дуже часто себе не люблю через те, що не можу дати своїй дитині те, що давав мені батько: як він умів жити нами за стіною своїх книжок, як ми входили у його романи, як він умів не розділяти нас зі своєю творчістю. Але коли мені це вдається, коли я чую від свого сина: «Мамо, «Розпросторся, душе моя» – це круто!», я щаслива від того, що він мене зрозумів, що ми зрозуміли один одного. Бо надзвичайно важливо – бути уважним один до одного, особливо до дітей. Адже вони дуже самотні, особливо коли вони відчувають, що дитинство вже завершується і їм доводиться входити в інший неприємний світ вечоріння. У цей момент треба вміти правильно підставити плече, вислухати, все пояснити. Мій Ромчик іноді каже: «Мамо, давай поговоримо». Я відповідаю: «Давай». Він продовжує: «Питай мене, що ти від мене хочеш почути – я тобі все розповім». Я іноді розгублена, бо я не знаю, що запитати. Перше запитання, яке зазвичай приходить у голову – «Як у тебе справи у школі?!» – одразу провальне. Або намагаючись наблизитися до дитини, починати цікавитися, хто їй подобається у школі. Адже це ті ж самі питання, які ти сам ненавидів, будучи дитиною.

Коли я була мала, то вела щоденник, де записувала, що мені не подобається і кого я люблю. Коли я його перечитувала у віці 20 років, то сміялася, бо виходило, що найбільше я люблю кота. Мені стільки приділяли уваги, а я більше за всіх любила кота. А на запитання, ким я хочу стати в майбутньому, я абсолютно серйозно відповідала, що я хочу, щоб почалася війна, і тоді я покажу всім, що я здатна на подвиг: я буду льотчицею, стрибатиму з парашутом і бігати з автоматом по лісі. Це ж якась схиблене уявлення про те, що таке щастя. Ти обов’язково мусиш стати Володею Дубиніним.

А ще у віці 13-14 років ми з Лесею, начитавшись Джейн Остін, грали, уявляючи, що ми ніби живемо у різних частинах Англії, хоч наші ліжка стояли одне навпроти одного. Ми писали одна одній листи англійською мовою, дотримуючись стилю роману, «їздили» одна до одної на прийоми. Це був тоді свій комп’ютер, своя віртуальна гра. Адже в кімнаті крім ліжок була тільки шафа та стіл, за яким ми по черзі робили уроки. І при цьому ми примудрялися бути знатного роду і переїжджати з одного англійського графства в інше.