Кохання й іконопис
То направду особливий випадок, адже зустріти молоде подружжя іконописців трапляється нечасто. До того ж і Софія Атлантова, і Олександр Клименко належать до династій великих українських художників.
– Моя дружина – художник у четвертому поколінні, а я – у третьому, – розповідає 36-річний киянин і додає, що не любить «ховатися за прізвищами знаменитих родичів». Хоча пишатися справді є ким! Софія Атлантова – внучка видатних митців Олени й Тетяни Яблонських, Євгенія Волобуєва, а її мама, Наталія Волобуєва, знана в Україні іконописець, чиї ікони дарували Софі Лорен, П’єру Рішару, папі Івану Павлу ІІ. Тітка Олександра, Ганна Семенко, – одна з найкращих українських керамістів, а мама, Олена Клименко, відома мистецтвознавець.
Нині Олександр з дружиною продовжують справу саме Наталії Волобуєвої: пишуть ікони та розписують цілі храми. Щоправда, аби заслужити похвалу та довіру від надзвичайно талановитої тещі, Олександрові довелося неабияк постаратися.
«НАБРИДЛО ЗОЛОТО Й ПРОСТУВАТІ ЮВЕЛІРИ»
– Спершу я був ювелірним майстром, – розповідає про шлях до іконопису Олександр, який свого часу закінчив Академію Мистецтв і вступив до аспірантури при Інституті мистецтвознавства, фольклоризму та етнографії ім. Рильського. – А позаяк ріс у мистецькій родині, то з дитинства формував художній смак: походи з мамою на всілякі виставки до музеїв не минули даремно. Якоїсь миті я зрозумів, що мені набридли простуваті ювеліри і співпраця із специфічними замовниками. Приміром, цілий рік я виготовляв маленькі золоті рушниці, які дарували один одному мисливці «з верхівки». Мене дістало золото й смаки людей, з якими спілкувався. Тож як мистецтвознавець зацікавився класичною іконою. Згодом закінчив іконописну школу при Свято-Троїцькому Іонинському монастирі. 
Ще 22-річним Олександр познайомився зі своєю майбутньою дружиною, молодшою на шість років Софією. Їхньому знайомству передувало дещо цікаве.
– Один із дідусів моєї дружини – друг мого дідуся, – перераховує «перетини» зв’язків двох родин. – Двоюрідна бабуся дружини була начальницею моєї мами. Моя тітка працювала разом із тещею в одній майстерні, а я навчився на паралельних курсах із старшою сестрою дружини. Навіть наші дачі – у сусідніх селах! Тобто я знав тещу, старшу сестру дружини, але з нею ми не перетиналися протягом сімнадцяти літ! Навіть коли товаришував з її сестрою, чув, що Соня за стіною слухає музику, ходить туди-сюди, але зустрілися ми лише згодом, на дачі. Через рік після знайомства одружилися. Їй було 17, мені 23. Вона вчилася у художній школі, теж закінчила академію, але вже з п’ятнадцяти літ допомагала матері розписувати храми…
«ТЕЩА ПРИЙНЯЛА ЯК РІВНОГО…»
– Незадовго після весілля теща попросила допомогти потерти дошку для образу, – продовжує Олександр. – Допоміг. Вона далі: «Спробуй-но писати ікону!» Я наважився і роблю це допер. Ось уже тринадцять років, як ми з дружиною у шлюбі і разом творимо святі образи. Це неймовірно приємно мати одну справу на двох!
Олександр зізнається, що розписувати храми теща тривалий час зятеві не довіряла: у родині дуже серйозно ставляться до професійних якостей.
– Аби сподобатися родичам, треба бути набагато кращим художником, аніж ті, які до родини не належать, – каже іконописець. – Дуже критичне ставлення до близьких усередині родини. Аби заслужити поваги, треба потрудитися. Коли бралися розписувати храм Олександра Невського в Донецьку, мене спершу не взяли, – згадує. – Але один з іконописців не зміг туди поїхати, тож теща зважилася запросити мене. Там мені довелося керувати цілою бригадою! Відтоді теща прийняла мене, як рівного собі художника. 
«МИ ШАНУЄМО ІКОНУ, А ВКЛОНЯЄМОСЯ БОГОВІ»
Днями минула чергова виставка сучасної православної ікони авторства молодого талановитого подружжя Олександра Клименка та Софії Атлантової. Півсотні ікон, які творили протягом семи років, вражають помірною колористикою, глибиною, нетутешністю.
– Це не купецька ікона, – роз’яснює іконописець. – Чи не тому на ній мінімум золота, декору, а максимум уваги до лика. Наша ікона – келійна, тобто для дому. Невелика, неяскрава, щоб людина могла підійти і колір не заважав молитися. Загалом ми з дружиною орієнтуємося на традиції класичного візантійського, давньоруського та українського мистецтв, себто на канонічну ікону. Застосовуємо класичні для іконопису матеріали – дерев’яну дошку, левкас та темперу. Усе тому, що іконопис – це такий тип творчості, в якому головне – канон, традиція. Іконописець працює не від себе, а від імені церкви.
Більшість замовників у подружжя – інтелігенція. Бо прості люди «люблять усе яскраве, золоте, камені». До того ж вони виховані на традиціях соцреалізму, тому сприймати класичну ікону їм складно. Але саме така стилістика свідчить про те, що ця ікона – не від світу цього, що вона – там, а не тут.
– Ми – не дорогі іконописці, – додає. – Бо хіба є з-поміж інтелігентів багатії? А якось одна бабуся замовила образ лише за п’ятдесят гривень!
«…А НА РАНОК ГРОШІ З’ЯВИЛИСЯ»
Улюблений образ Олександра – ікона Олександра Невського. Це не дивно, адже він є небесним покровителем іконописця. Софія ж найбільш прихильна до святої Наталії, бо то – покровителька її матері, до якої ставиться з великою повагою. Зізнається подружжя і в тому, що святі Олександр Невський та Миколай – раз по раз надають їм відчуття реальної помочі.
– Певно, невипадково, що розписували величезний храм Олександра Невського, що кожну третю ікону мені замовляють саме цього святого. До того ж коли пишу образ Олександра Невського, завжди працюється легше… І храм Святителя Миколая ми розписували… А буває й так, що за душею – ні копійки, – додає Олександр. – От сьогодні витягую останні гривні, купую хліб, а на завтра гроші з’являються. Це ж неспроста відбувається. Утім я дуже обережно ставлюся до таких речей, ліпше у собі тримати цей молитовний досвід. Хоча, звісно, без молитви, посту й життя у церкві гарна ікона не пишеться. Тим паче розпис храмів та іконостасів, над якими, буває, працюємо до року...
– А що порадите тим, хто лише йде до православ’я, шукає Бога? – запитую.
– Коли люди кажуть, що ми створюємо ідолів, то помиляються в одному: ми шануємо ікону, а вклоняємося Богові. Це головна відмінність, яку ніяк не можуть зрозуміти протестанти. Тому для тих, хто тільки йде до Бога, хотів би порадити, щоб не шукали вади у православ’ї, бо вони були ще тисячу двісті років тому, як-от приклад Іуди. Церква показала, що проблеми є і вони будуть до другого пришестя Христа. Церква боротиметься, іноді їй не вдаватиметься, але з іншого боку всі ці речі даються нам для виправлення. Знаєте, – задумався, – або Бог зустрівся з тобою, заговорив до тебе і спілкується, або – ні. Якщо не зустрівся, то подумай, чому так? – направду змусив задуматися...
У подружжя Олександра та Софії – троє діток. Дванадцятирічний Герман уже й собі навчається у художній школі, середульша Варвара визначилася, що хоче стати іконописцем, а трирічна Уляна теж удома не сидить – щоранку поспішає у садочок...
Жанна КУЯВА
