«Імітація» Кононенко: теж створюєш фантом ідилії?

«Імітація» вчить: зустрічай життя не по одягу, а відразу шукай суть. Бо невдовзі доведеться проводжати. Кожен – по-своєму. «Імітація – це не просто підробка чи фальшивка. Це коли сірість «косить» під яскравий талант» - цю думку Євгенії Кононенко несе кожна сторінка роману.

Знаходити юні обдарування – ціль Мар’яни Хрипович, співробітниці «Gifted Children Interational». Дитячий стиль позбавлений манірності, а розум меркантилізму – залишаються почуття, оголені на папері. Доросла людина може творити так у важкі часи, як наприклад, Анатолій: у метро відчайдушно грати на скрипці, не просячи нічого, не кажучи, що «відстав від поїзда» чи ще бозна що. Тому він – єдине кохання злісної кар’єристка Хрипович, але недовге: невдовзі обоє загинуть.

За що вбили гарну і успішну Мар’яну? Відповідь: за осуд імітації, за ненависть до неї. Вульгарний плагіат наївно претендував на захопленого глядача. Не вийшла завдяки Хрипович – і вона поплатилася, загинувши під колесами товарняка.

Друзі і співробітники не вірячи, що це міг бути нещасний випадок, починають розслідування. Захоплююче і містичне. Потоптаний поховальний вінок, жахаючі звуки, пропалені цигарками картини, зарубаний музикант і ще, і ще… Манера письма «життя – як воно є» характерна для початку роману. Далі вона змінюється - ніби пише вже інша людина: таємничість, моторошність, нервовість створює атмосферу містичного детективу. Вже починає здаватися, що мова піде про темні сили.

Додають гостроти чорно-білі ілюстрації М. Євшина, обірвані рядки біля них і спеціально вигадані людством слова для демонстрації високого рівня інтелекту: імпровізація, імунізація, імперфективація …

Серія «Суничка» не солодка і приємна. Вона навіть гірка, бо виросла в Києві, а не серед дикого лісу, де все природне. У столиці повно барв, бруду, кохання, смерті, корисливості… Усього і багато: настільки, що хочеться втікти, але нікуди, бо провінція зустріне своїми проблемами.

Письменниця наголошує на створеній ілюзії гарного життя, його імітації. Остання ховається у всьому і є настільки явною, що засліплює: за принципом «ховай на видному місці». Здається, Кононенко не прагне акцентувати усю увагу на пошуку того, хто штовхнув героїню під поїзд. Вона показує не злість і підлість, а безвихідь, не вбивцю, а людину, яка прагне щастя за таких обставин, коли воно недосяжне. Воно є десь – незімітоване, але й невловиме. Ти чекаєш зловмисника і заздрісника, а бачиш лише його імітацію. Опускаються руки – «нехай живе, якщо зможе». Ця книга, повна довершених і свіжих образів, варта екранізації.

Роман спонукає бути уважнішим для того, щоб бачити підробку. Хоча б знати про неї, якщо не уникати. Звичайно, формується розумна недовіра до зімітованого світу, але вона сприяє тому, щоб уникнути дитячої наївності і не втратити бажання шукати справжнє серед підробок.