Данило Дондурей: «Головна мета — залишити російське кіно вільним»

Виселення журналу «Искусство кино»: російська «вертикаль влади» дісталася до культури

«За нашу й вашу свободу» — ці слова 20 років тому надихали всіх, хто боровся проти комуністичної тиранії. Під давнім лозунгом і зараз можуть підписатися всі жителі колишнього СРСР, які мислять незалежно. З цієї ж причини я розміщаю тут ексклюзивне інтерв’ю, взяте у головного редактора московського журналу «Искусство кино» Даниїла Дондурея; адже дуже часто події в Росії відгукуються недоброю луною і в нас: криза в українському кіно в цілому й в національній Спілці кінематографістів зокрема, стала притчею во язицех, а на закриття київського аналога «Искусства кино» — альманаха «Кіно-Коло» — ніхто навіть не звернув уваги...

Ця звістка неприємно здивувала багатьох: редакцію щомісячного журналу «Искусство кино», що видається в Москві, виселяють із приміщення, яке журнал займав останні півсторіччя. Може здатися, що це — суто внутрішньоросійський, внутрішньоцеховий конфлікт, але насправді це не так. «Искусство кино» — найстаріше й найавторитетніше видання в царині кінокритики та кінознавства на теренах колишнього СРСР. Журнал видається з січня 1931 року й переривав вихід лише під час Великої Вітчизняної війни. У Європі існує ще лише два концептуальні журнали, подібні до нього. При цьому серед його передплатників — близько 400 університетів у всьому світі. Для будь-якої людини, котра більш-менш активно цікавиться кінематографом, «Искусство кино» завжди було джерелом унікальної, різноманітної інформації.

Ба більше, вже в середині 80-х, із перших років ранньої перебудови «ИК» перетворився на осередок вільного обміну думками, перевершивши в своїй популярності межі вузькоспеціалізованого видання. Тут можна було прочитати не тільки еталонну кіноаналітику чи бесіди з режисерами й акторами, але й мемуари, філософські та культурологічні тексти, сценарії, п’єси, «іншу прозу», що вийшла з підпілля. Своє негласне інтелектуальне лідерство «Искусство кино» зберіг дотепер. І раптом, наприкінці травня, стало відомо, що журнал, по суті, виставляють на вулицю, що для неприбуткового, дотаційного видання рівносильне загибелі. Логіку тих, хто ухвалив таке рішення, зрозуміти надзвичайно важко. Пропонуємо простий виклад фактів.

Торік у грудні Сьомий з’їзд російської Спілки кінематографістів усуває Микиту Міхалкова з посади голови й обирає на цю посаду Марлена Хуциєва. Міхалков, домігшись потрібного для себе судового рішення, 30 березня скликає Позачерговий з’їзд і там поновлює контроль над організацією, заразом звільнивши з СК своїх найактивніших противників.

Наприкінці травня до редакції журналу «Искусство кино» приходить папірець за підписом голови Спілки Микити Міхалкова з розпорядженням звільнити до 1 червня будівлю на вулиці Усієвича, яку 1963 року рішенням ЦК КПРС було побудовано спеціально для журналу. Формальна причина виселення — закінчення терміну оренди. На думку спостерігачів, це результат того, що головний редактор журналу, Данило Дондурей, на грудневому з’їзді Спілки підтримав не Міхалкова, а його конкурента на посаду голови Спілки — Марлена Хуциєва. Міхалков не приховує своїх мотивів: «Це будівля Спілки кінематографістів. Це наша будівля. Там знаходиться журнал. Слава богу. Мені каже Дондурей: «Не треба брати з нас нічого, ми погубимо журнал». Гаразд! Вірю /.../ Але коли нам юристи висувають звинувачення, що ми отримуємо готівку з цієї будівлі, — а це будівля, яка використовується сімома організаціями за суборендою... А на грудневому з’їзді один із ініціаторів і духовних організаторів пан Дондурей влаштовує з цього величезну виставу й розповідає про те, що накоїв Міхалков у Спілці... Хлопці, ви що, божевільні чи що?! Невже ви вважаєте, що я прийму на себе оце?!» Пізніше, 28 червня, на прес-конференції закриття Московського кінофестивалю, Міхалков знову відвертий: керівництво журналу не лише не ділилося прибутками від суборенди, але й «кусало ту саму руку, яка тобі це дала». Втім, іншим суборендарям у приміщенні на вулиці Усієвича угоди подовжені зі збереженням колишніх, доволі невеликих розцінок за оренду, — тож відоме формулювання про чергову «суперечку господарюючих суб’єктів» тут не діє.

24 червня секретаріат Спілки кінематографістів приймає остаточне рішення: редакція мусить залишити приміщення до 1 серпня.

У зв’язку з тим, що позиція Міхалкова та його прибічників представлена в ЗМІ більш, аніж достатньо, наш кореспондент зустрівся у Москві з Данилом Дондуреєм: читачі повинні мати можливість почути позицію керівництва журналу.

— Тепер, коли відомий кінцевий термін вашого виселення, що ви збираєтеся зробити?

— Всі наші сили спрямовані сьогодні на два завдання: зберегти журнал і, що не менш важливо, — залишити його, як і раніше, незалежним, по-європейськи орієнтованим. Щоб не було служіння липецькому маніфесту (створений під час кінофестивалю «Золотий витязь» у Липецьку, витриманий в антизахідному, охоронному й радянському дусі, повний славослів’я на адресу нинішнього керівництва Спілки кінематографістів, цим самим керівництвом, до речі, й підписаний. — Д.Д.).

— До речі, а що б ви могли відповісти авторам цього маніфесту?

— Найважливіша мета — залишити російське кіно, по-перше, вільним, по-друге, таким, що представляє найрізноманітніші світоглядні, конфесійні, естетичні й інші цінності та пріоритети. Сприяти тому, щоб воно було якнайбільше сучасним і розмаїтим, як розмаїте саме життя.

— А вам уже натякали, яким чином зберегти видання?

— Не можна це зробити будь-якою ціною... Коли в мене була розмова з новим виконавчим директором Спілки кінематографістів Валерієм Тонких, він сказав, що на секретаріаті пропонував (хоча я певен, що ніякого секретаріату не було, все вирішувалося у кабінеті Міхалкова) дві схеми збереження журналу в приміщенні, яке будувалося 46 років тому спеціально для «Искусства кино». Обидва вони пов’язані з різними варіантами пільгової оренди, але йому відповіли, що не в його компетенції обговорювати умови нашого збереження. Втім, Валерій Іванович мені ще так по-людськи порадив: «А, може, ви «позитивно» — так він висловився: «позитивно», — поговоріть із Микитою Сергійовичем?». Я відповів: «Але ж ви маєте на увазі — зберегти журнал, зробити так, аби його не згубили?» Він: «Так, звісно». Я продовжую: «Для цього треба про щось домовитися. І ми з вами чудово знаємо: зовсім не про те, про що ми писали минулі 17 років. Це означає перестати бути незалежними. Я вже не зможу з нашими авторами говорити як з експертами з власною точкою зору — також з’явиться якась «офіційна» лінія, і таким чином наш журнал ми спільно вб’ємо. Навіщо ж його зберігати, щоб убити?» Якби новий секретаріат розумів значення «Искусство кино» для розвитку російської кінематографії, то допомагав би нашому журналу, або хоча б не шкодив йому. За дванадцять років я жодного разу не обговорював із Микитою Сергійовичем роботу нашого видання, за що йому, до речі, щиро дякую.

— Все ж, формальне право Спілка кінематографістів, очевидно, має...

— Наше приміщення будувалося не Спілкою кінематографістів. Вона не давала нам грошей, не шукала нам спонсорів, як для Московського кінофестивалю, наприклад. Річна аудиторія читачів друкованої версії журналу «Искусство кино» більша, ніж кількість глядачів ММКФ, а користувачів інтернет-версії — в чотири рази більше. Наш річний бюджет при цьому у 20 разів менший. Журнал, що виходить 79 років, — ровесник «Мосфільма», і на 28 років старший самої СК. Спілка отримала наше приміщення в подарунок від президента Єльцина лише 1995 року і як засновник «Искусства кино» передала нам його в повне господарське ведення з правом суборенди. Але рік тому почала вимагати всі гроші орендарів собі, а це десять тисяч доларів на місяць. Для цього довелося платити вже й за свої 120 метрів. Але тепер уже нас викинули геть. Сподіваюся, переживемо й ці часи. Журнал існуватиме, крім того, ми все-таки ще й орган ВАК (Вища атестаційна комісія міністерства освіти) — ВАК, таким чином, щорічно оцінює якість наших публікацій.

— А наскільки велика ймовірність того, що журнал припинить виходити? Розумію, що питання важке...

— Я готовий на нього відповісти. У нас є гроші на видання журналу. Ми коштуємо 8,5 мільйонів рублів, із них, до речі, лише 2,4 дає міністерство культури. А ось аби винаймати нове приміщення, потрібні ще два мільйони. Але, я думаю, ми знайдемо їх. Усе залежить від вартості оренди. У будь-якому випадку, це не катастрофічно.

— Скажіть, невже все-таки причина всього конфлікту — лише в тому, що ви якось не так виступили на з’їзді Спілки?

— Звісно, ні. Причина в тому, що Міхалков чудово розуміє, що я – його світоглядний противник. Вважаю, що концепція, визначена в Липецьку, не приведе до розвитку вітчизняного кінематографа. Більш того, я переконаний, що така система уявлень суперечить загальновідомим ідеалам президента Росії.

— Навіть так?

— Дмитро Анатолійович багаторазово говорив, що свобода краще, ніж несвобода. Він хоче побудувати тут розвинуте інноваційне суспільство, орієнтоване на успішне життя в глобальному світі, на європейські цінності, на те, щоб усім, а не обраним людям було комфортно в нашій країні. Все це також є ідеалами нашого журналу. В цьому сенсі ми противники віджилих, феодальних, корпоративних, однопартійних відносин. А багато що з того, що відбувається сьогодні в Спілці кінематографістів, відповідає саме цій моделі. Я раніше не говорив цього, вам першому скажу: з 46 членів правління Спілки 21 — керівники й представники регіонів. Більшість із решти — або працівники студії Міхалкова «ТРИТЭ», або Академії кінематографічних наук і мистецтв, або апарат СК, або особисті друзі Микити Сергійовича. Про яку консолідацію п’яти тисяч членів Спілки може йтися? Вони призначалися на безальтернативній основі. Наймані працівники у громадській організації? Однопартійність у мистецькій спілці? А, проте, у нас за Конституцією однопартійна система у країні заборонена. У нас лише представлені чотири партії.

— А чи не може бути причиною загострення конфлікту в самій Спілці кінематографістів утворення Ради з кіно при прем’єр-міністрі — нової структури, у якої будуть, судячи з усього, доволі великі повноваження?

— Певна кількість кінематографістів у грудні отримали пропозицію ввійти до Ради, я — серед них. Але доки не було судових рішень зі з’їздами Спілки, уряд не випускав цієї постанови. Тож нас там не виявилося. І Голутви — головного адміністратора в галузі кіно у Росії, й таких людей, як провідний російський продюсер Сергій Сельянов, телевізійний і кінопродюсер Олександр Роднянський, режисери Олександр Сокуров, Вадим Абдрашитов... Дуже важко буде працювати структурі, де переважно держчиновники й ті, хто поділяє переконання Міхалкова.

— Процес виставки «Заборонене мистецтво», розгром виставки «Леттризм» на Кримському валу, справа художника Лоскутова, ситуація в Спілці... Чи можна сказати, що певний репресивний апарат звернув свою увагу на культуру?

— Не думаю. Це радше ініціатива окремих фігур і груп. Інша річ — недооцінюється культура як інституція, не відвідують концертів, театру, музеїв і кінотеатрів із такою самою регулярністю, як спортивні матчі. Друге – не усвідомлюється значення творчої інтелігенції, тонкощі процесів, що відбуваються в цьому середовищі. Про неї політичні лідери не говорять. Не можна нічого вирішити адміністративним насильством — лише дискусіями, пошуком консенсусу. Не випадково в «ИК» повсякчас проводимо «круглі столи». І це надзвичайно важливо — щоб можна було й Микиті Сергійовичу, й Миколі Бурляєву (відомий актор, керівник «Золотого витязя». — Д.Д.), і Владілену Арсеньєву (голова московського відділення СК) висловити свої аргументи. Давайте обговорювати. Ми аргументи — ви аргументи, заради Бога, будь ласка. Не можна філософські, світоглядні питання дебатувати через суди. І президент знає, Медведєв про це говорив багаторазово. Лише через обмін думками.

— У світлі всього, що відбувається: яким ви бачите майбутнє, не тільки ваше?

— Мені здається, що зараз знову поворотна мить, напрочуд важлива для нашої країни. Росія вкотре стоїть на світоглядному, культурному роздоріжжі. Старий, відомий варіант — пошук ворогів, переслідування інакомислячих, побудова «вертикалі без горизонталі», нерозвиток особистості, панське адміністрування, відстале на півсторіччя розуміння функції культури, яке вже негативно позначається на потенціалі нашого розвитку. Але я вірю: Росія буде, зрештою, суспільством, що динамічно розвивається, яким вона стала після знаменитого V з’їзду Спілки кінематографістів СРСР, котрий чомусь прийнято останнім часом усіляко ганити. Насправді цей з’їзд, відмовившись усього лише затвердити призначених у ЦК КПРС своїх керівників, відкрив багато дверей, воріт, смислових вікон, провітрив країну. Тому сьогодні вибір очевидний: або назад, до феодального устрою, або до свободи.