Олексій Плуцер-Сарно: «Ціла низка художників незабаром опиниться за ґратами»

Інтерв’ю з лідером арт-групи «Війна»

Давно зауважено, що чим сильніше держава пригноблює власних громадян, тим витонченіші й більш незвичайні форми протесту вона отримує у відповідь. Московська арт-група «Війна» — це мистецтво протесту в чистому вигляді. При цьому їхні акції, не будучи озаглавленими політичними гаслами, часто супроводжуються оглушливими скандалами саме політичного штибу.

Про «Війну» заговорили навесні минулого року після того, як вони 29 лютого, напередодні президентських виборів, на яких Путіна мав заступити його наступник Медведєв, влаштували сексуальну оргію в Біологічному музеї ім. А.К. Тімірязєва у Москві під гаслом «Ебись за наследника медвежонка».

Акція «Воспитание мента в его доме, или УМВЕД, Медвед!» 6 травня 2008 року активісти пробралися у підмосковне відділення міліції ОВД округа Ювілейний міста Корольова, наклеїли на ґрати «обезьянника» величезний портрет Дмитра Медведєва, та, вишикувавшись у акробатичну піраміду навпроти чергової частини, прочитали «виховну» промову, що включала в тому числі іронічні вірші Дмитра Прігова про «милицанера». Акція була приурочена «до дня інавгурації президента Російської Федерації Дмитра Анатолійовича Медвежонка».

«Цензура сосет!» 22 травня 2008 року в Таганській прокуратурі мав початися допит Андрія Єрофеєва, завідуючого Відділу новітніх течій Державної Третьяковської галереї, провідного російського куратора сучасного мистецтва. Йому було висунуто обвинувачення у «розпалюванні ненависті або ворожнечі, а також приниженні людської гідності» за допомогою організації виставки сучасного мистецтва під назвою «Заборонене мистецтво». У момент початку допиту перед входом до прокуратури була імітована автомобільна аварія, після чого «Війна» влаштувала вуличний перформанс і мітинг із гаслами на кшталт «Цензура — дура, творец — молодец».

«Пам’яті декабристів». 6 вересня 2008 року на День Міста в супермаркеті «Ашан» імітовано страту через повішення гастарбайтерів і гомосексуалістів.

«Штурм Білого дому». В ніч на 7 листопада 2008 року «войністи» спроектували на будівлю Білого дому зображення черепа з кістками, а потім спробували штурмувати браму Будинку уряду, але були відтиснені охороною.

«Даєш залізну завісу, або Слава Золотій рибці!» 30 грудня 2008 року в ресторані «Опричник», який належить прокремлівському телеведучому Михайлу Леонтьеву, з допомогою зварювального апарата були наглухо заварені вхідні двері. Одне з гасел акції — «Мишку Леонтьева — на конюшню!»

29 травня 2009 року «Війна» пронесла до зали засідань Таганського районного суду, де повинні були зачитати Андрію Єрофеєву вирок, музичні інструменти, підсилювачі, динаміки та влаштувала рок-концерт, виконавши пісню «Все менты — ублюдки, помните об этом!»

12 червня 2009 в перший день роботи виставки «Леттризм» керівництво Центрального будинку художника вимагало від «Війни» зняти деякі з робіт. Конфлікт переріс у бійку з залученням охорони та міліції і фактичний зрив виставки.

11 липня 2009 року в Москві на Пушкінській площі пройшла театралізована акція-клоунада «Вимагаємо закрити ОВД Сокольники!» (там було побито студента Всеволода Остапова, якого зараз переслідують за явно сфальсифікованими звинуваченнями). Акція відбулася під гаслами: «Упустив себе на палицю 15 разів!», «Пробив головою стіну камери!», «Ми живемо у вільній країні, тому ворушитися забороняється», «Більше трьох не збиратися!», «Випадково викрутив сам собі суглоби!», «Зламав стілець об свою голову!», «Грався з електрошокером!», «Посковзнувся на сходах!»

Можна ставитися до вище описаних дій по-різному, однак, усе ж, подібні групи є, з одного боку, традицією сучасного цивілізованого суспільства (молодіжні рухи на Заході в 50—60-ті роки), а з іншого — часто саме такий протест залишається ледве не єдиною формою виклику несвободі — достатньо пригадати знамениту «Помаранчеву альтернативу» в Польщі за режиму Ярузельського, київський рух «Промені чучхе» у 80-х або виступи проти Кучми на початку 2000-х.

Із питаннями про «Війну» я звернувся до одного з провідників групи, культуролога й журналіста Олексія Плуцера-Сарно, також відомого автора «Словника російського мата».

— Як, власне, виникла група «Війна»?

— Кілька художників не могли більше мовчати й терпіти все це лайно, яке навколо відбувається. І вирішили цьому лайну оголосити арт-війну. Мовою художнього акціонізму захотілося висловити свою думку про поточну, так би мовити, суспільно-політичну ситуацію.

— Чи не надто агресивна сама назва «Війна» у країні, де війна, по суті, стала ледве не буденним заняттям?

— Війна — це нейтральне слово, нічого експресивно-агресивного в ньому я не бачу. Ось назва нашої акції «Хуй в очко: пиздец легавым, ебаным начальникам», у рамках якої ми виконали пісню «Все менты ублюдки — помните об этом!» просто в залі суду, де мали намір судити куратора Андрія Єрофеєва — у присутності дюжини ментів, судових приставів та іншого наброду — так, оце справді агресивно. Проте на агресію системи ми й далі відповідатимемо повним охуєм і агресивним пиздецем.

— Чи відразу було обрано такий стиль радикальних провокацій?

— У нас немає мети обов’язково бути якимись там радикальними провокаторами. У нас є мета бути чесними художниками й говорити те, що ми думаємо. Ми думаємо, що влада їбе народ, і народу це подобається, тому народилася акція «Ебись за наследника медвежонка». Ми думаємо, що страти декабристів тривають, так народилася акція пам’яті декабристів зі стратою гастарбайтерів через повішення в супермаркеті «Ашан». Ми вважаємо, що у країні нарощується ментівська сваволя, так народилася акція «Пиздец легавым». Це просто чесне висловлювання небайдужих художників активною мовою концептуального акціонізму.

— Хотілося б уточнити стосовно вашого походження. Часто можна почути, що «Війна» зародилася не в художньому середовищі, а на філософському факультеті МДУ...

— Я живу саме в художньому середовищі й не навчався на філософському в МДУ. Тож не варто перебільшувати роль філософського факультету. А Олег, один із активістів «Війни», закінчив цей факультет за багато років до створення групи і також крутився в арт-тусовці. Я вважаю, що проект народився у рамках сучасного мистецтва. МДУ приплели сюди журналісти, забудьте про це.

— До речі, а як до «Війни» ставиться згадане середовище, точніше — спільнота художників?

— Загалом глибоко конформістський, корумпований арт-світ, що остаточно етично розклався, щиро ненавидить групу «Війна», про що постійно кричить. Цей світ боїться за свої жирні годівниці, там уже є ролі лівих революціонерів, які вміло виконуються далекими від якого-небудь опору художниками, що добре заробляють на цій брехні. Вони перші були нажахані, вони просто не розуміли, що нас нудить від їхніх годівниць, і що ми не маємо наміру наближатися до їхніх смердючих корит, до яких сиплються смердючі подачки влади й бізнесу. Інші нажахані зазіханням на основи основ нинішнього продажного арт-ринку. Ми ж руйнуємо самі стереотипи сприйняття того гламурно-продажного відстою, яким вони торгують. Упадуть ці стереотипи — і колекціонери відвернуться від того лайна, яке їм зараз уміло впарюють.

— Що привело конкретно вас, людину дорослу, яка себе реалізувала, в такі екстремістські лави? Чому ви там?

— Я — художник і намагаюся знайти художню мову, адекватну тому, що відбувається навколо. Не бачу в цьому нічого екстраординарного, а тим паче екстремізму. Екстремізм — це щось геть інше. Наприклад, ПАРЕ визначає його так: «екстремізм — це така форма політичної діяльності, яка прямо або непрямо відкидає принципи парламентської демократії». Ми ж, навпаки, виступаємо проти руйнування демократії у Росії. Екстремізм походить від латинського extremus — крайній. У широкому сенсі під цим мається на увазі прихильність до крайніх поглядів і заходів у політиці. Ми ж, навпаки, протестуємо проти цих самих крайніх заходів насильства, які широко стали застосовуватися в нашій країні. Треба також розуміти, що словом цим у Росії зараз просто шельмують громадських активістів, незалежних журналістів, які говорять правду про те, що відбувається.

— Так, але чи поділяєте ви погляди ваших молодших соратників?

— Я спілкуюся лише з арт-крилом групи, і в нас близькі уявлення про російський концептуальний акціонізм, ми учні Андрія Монастирського (один із засновників «мистецтва дії» у Росії. — Д.Д.). Але група має радикальніше політичне активістське панк-крило. Я взагалі з ними не спілкуюся, але у групі панує демократія, вільний вхід і вихід із неї.

— І все ж, чи є у вас спільна ідеологія?

— У всіх різні погляди, легше сказати, кого немає у групі. Немає млявих черевастих лібералів, немає того, що в Росії називають опозиціонерами. Якщо нам усім разом треба вигадати якийсь ярлик, то можна сказати, що ми художники, ми ліві, ми панки.

— Якщо продовжувати про «измах» — ваша виставка «Леттризм», що проходила в Центральному будинку художника, була розгромлена з залученням міліції. Ви вважаєте такий кінець провалом чи успіхом?

— Не ми починали скандал, ми пішли на всі компроміси, самі зняли кілька робіт, завісили їх, експозиція була спочатку прийнята й адміністрацією ЦБХ, і особисто Андрієм Єрофеєвим. Хамувате начальство просто не побачило потрібної підлесливості в особистому спілкуванні з групою і вирішило нас вигнати, аби показати, хто тут господар. Але ми завжди готові до нападу, і нам насрати на цю виставку. Ми не прагнемо ні успіху, ні провалу. Ми просто тестуємо реальність. Реальність в особі арт-босів показала себе в усій красі свого гівнизму.

— До речі, якщо говорити про леттризм, цей рух радикальних французьких художників породив ідеологію ситуаціонізму, а останній, узятий на озброєння паризькою молоддю, привів до подій травня 1968-го, що приголомшили не тільки Францію, але й усю Європу. Чи може діяльність «Війни» мати такі самі наслідки? І чи бажані вони для вас?

— Ні, в Росії це абсолютно неможливо, будь-який виступ влада відразу втопить у крові. Тому ми не прагнемо неможливого. Ми просто висловлюємося нашою шаленою арт-мовою, такою ж абсурдною, як і реальність, яка нас оточує.

— Чи потрібен вам свій вождь-ідеолог, яким був у ситуаціоністів Ґі Дебор — щоб перетворив вашу практику в ширшу теорію?

— Теорія не сумісна з живою мовою художнього абсурдизму. Та в нас і нема жодної політичної програми.

— Чим ви в цілому займаєтеся? Мистецтвом чи політикою?

— Ми не займаємося політикою просто тому, що не маємо ніяких політичних цілей і амбіцій. Безсумнівно.

— І все-таки, багато ваших акцій породжують сильний політичний резонанс. Чи не здається вам поєднання політики й мистецтва небезпечним — у тому сенсі, що політика повністю підпорядкує собі мистецтво?

— Якщо політики й чиновники дозволяють собі постійно говорити про мистецтво, лізти в нього, вказувати, що кому можна робити, а чого не можна, то чому ж художникам узагалі про політику і заїкатися не можна? Передвижники живописали російські жахіття на зразок «Іван Грозний убиває сина»!

— Продовжуючи про політику: чи не боїтеся ви, що вам можуть закинути компрометацію опозиції як такої? А якщо звинувачують, як на це реагуєте?

— Опозиція вже давно сама себе так скомпрометувала, що далі вже, здається, нікуди. Зрештою, лежачого не б’ють, не хочу про це говорити.

— Продовжуючи тему влади й опозиції: найзнаменитіша ваша акція — «Ебись за наследника медвежонка». Чому саме в такій формі?

— Це портрет передвиборної Росії: всі одне одного їбуть, а ведмежа поглядає на це з неприхованим презирством.

— Поясніть також стосовно акції в ресторані «Опричник». Чому саме там?

— Бо це ресторан прокремлівського телеведучого. Бо називається «Опричник» і прикрашений символікою майстрів голови стинати Івана Грозного.

— Практично всі ваші акції отримують широке освітлення принаймні в інтернет-просторі, говорять про вас часом і на ТБ. Вас успіх не бентежить?

— Я на телебаченні вів свою програму «Чорний квадрат», 45 хвилин прямого ефіру, в мене аудиторія була десятки мільйонів осіб. Навряд чи мене можуть цікавити якісь там публікації. Хоча, звісно, слава — це завжди небезпечна спокуса. Але я вже маю два щеплення. Адже я ще й автор знаменитого «Словника російського мату» у 12 томах, тож, чесно кажучи, весь цей бульварний галас мене не стосується.

— Акції справляють враження добре продуманих і виконаних. Хто у вас працює над режисурою?

— Активісти групи сідають і вигадують, як і що робитимемо. Більшість ідей пропонують «Вор», «Кезе» і «Плут», тобто ваш покірний слуга.

— Наскільки серйозна загроза кримінального переслідування ваших активістів?

— Більш ніж серйозна. Зараз нам шиють хуліганку за підсумками нашої бійки з охороною в Центральному будинку художника.

— Прочитавши ваш список кримінальних справ, я пригадав про націонал-більшовиків Лимонова, які на ранньому етапі також залучали для своєї діяльності людей мистецтва й пишалися переслідуваннями з боку влади.

— Нічого спільного. Ми не партія, у нас немає лідера, нас усього кілька осіб, переважно художників, у нас немає політичної програми, і ми не робимо акцій із прямими політичними гаслами.

— Справа художника Артема Лоскутова, справа про виставку «Заборонене мистецтво», ваші справи, нинішня ситуація у Спілці кінематографістів — чи можна говорити про тенденції, про те, що репресивний аппарат у Росії націлився на сучасне мистецтво?

— Владним указом УБОП, який боровся з організованою злочинністю, названо Центром із боротьби з екстремізмом — тобто влада заявила, що оргзлочинності в країні більше немає, що вона переможена, а головною небезпекою для влади є екстремізм, із яким увесь цей штат досвідчених і загартованих у боях із бандитами і кинутий. І їм доведеться тепер давати план вилову. Вони вже склали великий список художників-екстремістів. Так що нас чекає багато цікавого в найближчому майбутньому. Я певен, що ціла низка художників невдовзі опиниться за ґратами, серед них — і з групи «Війна».

— В такому випадку, звідки у цих молодих людей така сміливість?

— Сміливість не знає віку. Це спадкове. Я сам із древнього і шляхетного роду, в мене у роду були й солдати, й офіцери, бійцівські якості я успадкував від предків. Я, наприклад, був звільнений від армії, але з власного бажання пішов служити у десант.

— Тоді, з іншого боку, чи можна сказати, що такі різкі жести породжені розпачем, безвихідністю?

— Немає жодного розпачу, є смуток, що ось так усе в Росії вже тисячу років, і немає ані найменшої надії, що щось зміниться на нашому віку.

— Чи це здаватиметься нудним за, припустімо, років 20?

— Акції 2008 року — це наша проба пера. Багато які з них слабкі, це був лише пошук нової мови акціонізму. Тому велика частина акцій забудеться, але щось залишиться, тому що ми були першими.