Інтерв'ю з самотністю та любов'ю

Всі ми бачили це кіно, де Том Круз в камзолі та сорочці з акуратним комірчиком танцює і тягає за собою мертву маму Клодії. Я бачила його уривками на різних телеканалах багато-багато разів, врешті подивилася цієї зими з початку до кінця, і зрозуміла тільки те, що десь дорогою до касовості і видовищності режисер розгубив важливі акценти, а вони ж мали там бути. Тому я прочитала роман Анни Райс «Інтерв'ю з вампіром».

Тепер я думаю про те, чому вона не померла від раку, щастя чи передозу одразу, коли закінчила цей рукопис? Навіщо, спрагла продажів і слави, наплодила супергероїв на кістках справжніх Луї і Лестата? Супергероїв, котрі здатні літати, ходити по сонцю, пити кров Христа, але не можуть простого – відчувати так, щоби це дійсно могло зачепити читатча, змусити його захлинутися жалем і любов'ю, виписаними у фантастичному світі, і однак такими ж, які вони насправді є в світі реальному.

«Інтерв'ю з вампіром» – це не книга про хижаків-кровопивць, це не містичний триллер-екшн і не біблія підлітків-готів. Це просто роман про любов і самотність, один з тисяч і тисяч. Про любов, котра виникає випадково і необумовлено, безвідносно до будь-чого, про любов, котра перетворює серце на велику тарелю – бери, їж з неї. Це роман про любов, котра прагне знайти виправдання чи подібності, не знаходить їх і продовжує існувати – навіть після смерті, а також, безперечно, – після порушення будь-яких законів світу цього, і не цього. Це роман про самотність, котра не дає спокою, про всепоглинаючу, безкінечну самотність, котра гірша за смерть, ба навіть гірша і за безсмертя (зрештою, всі ми знаємо, що насправді самотні, і що ніколи не прийде хтось такий самий, як ми, і не скаже нам – хто ми є, навіщо ми тут, що з нами буде після всього, що ми зробили і ще зробимо і так далі). Ця самотність як дикі квіти Луізіани, бо рано чи пізно проросте крізь будь-який споконвічний мур. Ця самотність як дитина, котра ніколи не стане дорослою, бо її не можна позбутися.

Фантастичні персонажі Анни Райс сплять в трунах, п'ють кров та ніколи не помруть, однак в усьому іншому вони такі ж реальні, як і ми, бо і над ними тяжіють два мокрих обвислих прапори – необумовлена, невзаємна та безсила любов, і самотність, помножена на безсмертя. Не можу сказати, що «Інтерв'ю з вампіром» лишилася серед моїх улюблених книг, ні. Також я не рекомендуватиму її для прочитання своїм друзям, і не згадуватиму та не обмірковуватиму сюжету чи деталей, як часом буває після добрих книжок. Однак читаючи про всі ці поневіряння і пошуки, я дуже виразно розділила з героями Райс два провідні почуття, провідні враження і настрої книги – безвідносну до статусу і статі любов, котра просто існує і часом несміливо просить на неї зважати, і самотність, котра п'є тебе зсередини і ніколи не буде задоволена. Відчула так, як вони, жаліла їх, врешті забула про фантастичність їхньої природи і побачила в них кого завгодно – маленьких перед великим світом навколо нас; безсмертних, бо не маємо гарантії, що після смерті нас таки дійсно не буде; байдужих до того, що маємо поруч і спраглих того, що втратили.

І от що мені було важливо сказати: як на мене, змусити читача бодай на мить так міцно вхопитися за ці концентровані емоції - це не так вже й мало. Принаймні, це значно більше, ніж складна система ієрархії вампірів-супергероїв з невитриманими лініями характерів і неосяжним та непоєднуваним з нашим життям арсеналом містичних можливостей, котрі постали в наступних книгах Райс…