Історія іграшок (нотатки подорожнього)

Залізницею між Києвом та Дніпром (Дніпропетровськом) їжджу давно та регулярно. Якщо робити нотатки і потім оформляти їх у стилі Радіщєва, то навряд чи вийде щось путнє з тої «Подорожі з Києва до Дніпра». Адже треба багато матеріалу, й мораль необхідно вписати — а поїздка невелика, мало часу, надто тепер, в експресі, коли стовпи, будинки, будиночки, лісосмуги пролітають за вікном: звичний, змазаний краєвид. Впадають в око хіба що якісь курйози: наприклад, рекламний плакат на пероні Дніпродзержинська: «Готель «Монтана». Пр. 50 років СРСР» і намальовані в позі мухінських робітника та колгоспниці — робітник і статуя свободи. Насправді й малювати нічого не треба, досить просто цього «Монтана 50 років СРСР», тим паче що тут-таки, в ста метрах, ще й пам’ятник Брежнєву. Але я про інше.

Є на цьому маршруті станція П’ятихатки-стикова. Потяг стоїть там досить довго. Станція як станція, однак на пероні — ринок м’яких іграшок. Вони там усіх кольорів, різновидів, розмірів — від малих мишенят до тигрів майже натуральної величини. А відносно нещодавно ринку не було. Пам’ятаю перше враження, десь на початку 1990-х. Поїзд зупинився в П’ятихатках увечері, й до вагонів одразу кинулася ціла юрба з іграшками. Люди кричали, відпихаючи одне одного, тягли своїх піддатливих звірів до нас, цілковито збайдужілих від кількагодинної трусні. Я затримався поглядом на одній дівчині з темно-брунатним ведмедиком на руках, і вона одразу націлилася на мене: «Будете брати?». Я зам’явся, і тоді вони просто закричала:

— Візьмеш, ти?!!

Це була не торгівля, а жорстока боротьба за виживання. Стихійне лихо. Катастрофа. Сцена з фільму жахів, коли місто загарбує якась темна сила і випадковим подорожнім ледве вдається втекти.

Я проїздив там багато разів, узимку і влітку, ввечері та вдень. Рік у рік люду меншало, а іграшок більшало. Тепер там стоять рядами розкладки зі штучними звіринцями.

Біля кожної такої міні-ятки ще й розкладачка: продавчині, здається, живуть на пероні. Останнього разу одна з них навіть продала якусь волохату істоту щедрому пасажирові. Тобто нібито стало цивілізованіше. Одне лишалося незмінне: жодної усмішки. Ніколи. Як тоді, коли люди відштовхували одні одних, так і нині, коли на розкладачках сидять оті немолоді й дуже засмаглі жінки. На те можна було б і не звертати уваги, якби не товар.

Сюжет про боротьбу людей з ляльками має безліч варіацій, як комічних, так і моторошних. У Стівена Кінга, приміром, є оповідання про те, як на людину нападає ціла іграшкова армія. Тут виглядає так, наче забавки без жодного пострілу упокорили людей собі. А який ще може бути вигляд у підкорених, у поневолених?

Невесела то справа — торгувати іграшками в П’ятихатках.

Ми рушаємо, мчимося крізь лани неозорі, ліси густі, під пісню в моїх навушниках з приспівом, що раніше й трава була зеленіша, й світло — яскравіше, й смак — солодший. Потяг прямує до вечірньої заграви. Сонце перестрибує з вікна у вікно. Все буде добре.

Мораль, як ведеться, проста: сподіваюсь, жінкам і чоловікам у П’ятихатках таки почнуть давати зарплату грошима, а не іграшками.