Іван Марчук про вшанування Шевченка, еміграцію та жінок
Народний художник України, лауреат Шевченківської премії Іван Марчук цими вихідними побував у Каневі під час заходів з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Я "зловила" його під горою, і ми трохи погомоніли, попри те, що пан Іван, побачивши у мене каблучку на безіменному пальці правої руки, розчаровано вигукнув: "Так ти ж законтрактована!".
– Як вам цьогорічне сходження на Чернечу гору?
– Гидко-бридко! Ще гірше стало, ніж за радянських часів. Це радянська система, радянські порядки, і я більше ніколи не буду сюди виходити! Охорона дурнувата. Там не стань, там не пройди. Люди для них – це стадо вівців, бидло. І це ще називають незалежною Україною! У Каневі люди могли завжди вільно злетіти на гору, адже із певною святістю сюди йдуть, щоб тихо і смиренно вклонитися. Ніякого страйку тут не буде. То навіщо ж стільки війська?! Я злий на все це і дивлюся, в яку б його сторону емігрувати…
– Але ж досі не емігрували…
– Я приїхав із еміграції. Бо дурний був. Приїхав і не знаю, куди я потрапив. Це гетто, Освенцім. Маю візу Шенгенську вже півтора роки, але нікуди не поїхав. Досі обираю, куди податися. От якби взяти усю нашу владу, і щоб «і сліду не залишить… на нашій славній Україні», як сьогодні цитував черкаський губернатор.
– Кажуть, що у Каневі потужна енергетика. Ви її відчуваєте?
– Я завжди відчуваю енергетику, коли на горбі стою і навколо бачу горизонт. Потрібну собі енергетику. Був два роки тому у Донецьку зі своєю виставкою. Дуже мріяв туди поїхати, але боявся. Причому, виставку влаштувала не влада, а директор музею і грецька асоціація підприємців. Гарно все зробили – приїхали, всі картини спакували і відвезли, влаштували там бенкет, виступи… І всі греки говорять українською мовою! Коли мені дали слово, то я зізнався, що боявся до них їхати. Усі з мене сміялися. А потім мене повезли у заповідник «Кам’яні могили». Там на самому горбочку – контора. Тільки я туди піднявся, то в захваті був. Свобода необмежена! Ще як побачив, як півень водить курей! А ластівок там – тьма! Справді – позитивна аура.
– А в Каневі?
– А в Каневі вже трішки тісно. Я до нього звик. Нічого нового. Я людина поля, мені потрібен простір. Тут під Княжою горою у мене є хата. Жовтий такий будинок – приходьте на гостину. Сьогодні якраз туди мольберта привіз – буду малювати.
– Давно придбали хату?
– Кілька років тому. Але тільки дві ночі там ночував. Тепер оце треба господиню до тієї хати, бо там садок, город…
– І досі не знайшли господиню?
– Та я, власне, й не шукаю. Якось казав, то навіть у газеті написали: «жінку не шукають, жінка являється». Приходить до мене після цього моя знайома – колишня директорка будинку моделей. «Як це так – жінка має до вас прийти?». А я їй: «Не прийти, а явитися. Знаєте картину?». А вона: «Яку?». «Іванова «Явлення Христа народу». Так само і жінка має явитися. З неба впасти, звідкись із-під землі виринути. Тому я не шукаю жінку. У мене на це немає часу.
На фото: Іван Марчук користувався в Каневі неабиякою популярністю у місцевого жіноцтва.
