Іван Марчук: «Шибеник був страшний. Крав у ворон яйця і у дівчат кидав»

Відомий на весь світ художник, геній сучасності Іван Марчук каже, що Україну врятує лиш чудо, але в чудеса не вірить. Йому сумно жити в державному бардаку, але земля у нас красива, тож її малює. Для нього немає гарнішої землі ніж Україна, вищої цінності ніж людина і кращої музики ніж муркотіння кота і каркання ворон. На кухні у митця завжди є золотий фонд – родзинки, курага, горіхи і мед. Це його «сердечна» їжа. «А як додати то все до вівсянки, то буде божественна їжа…» – каже Іван Марчук . В його голові часто виникають думки позбутися громадянства. Та попри всю невдоволеність «країною, якої не існує», саме так художник називає свою землю, він повернувся сюди після понад десятирічного життя у США і Австралії на початку 2000-х років і продовжує творити…

– Не жалкуєте, що повернулися?

– Жалкую, – розчаровано відповідав Іван Марчук. –  Але в Америці я вже себе вижив, тому мусив поміняти дислокацію на європейську країну, або тікати назад в Австралію. Звідти я б вже не виїхав, бо то країна, яка пестить тебе як жінка. Але моя земля тут. Я вернувся не в Україну, а на землю. Я пишаюся нею. А люди страждають, бо дурні. Бог дав рай, а забрав з голови усвідомлення, що вони можуть за себе постояти. Наші таланти на цій землі не проростають, бо ця «держава», якої не існує, їх поїдає, як кицька поїдає кошенят. А кого не в силах з’їсти, той втік.  І я свого часу втік. Довго думав, як вирватися з цього пекла. Якби не було цього гебістського пресу, я б тут жив. А життя за бортом із часткою «не» було неможливим. Бо тебе не виставляли, не випускали, не приймали. Все НЕ. Мною лякали, мовляв, як ти дружиш з Марчуком – буде тобі лихо. Прожити у такому психозі 20 років – це жах. Дивуюся, як я не спився, вижив, виїхав, повернувся… 

– А зараз поїхати кудись вам не цікаво?

– Ще в радянські часи, живучи у Києві, я що два-три тижні сідав в літак. Летів куди завгодно: у Крим, Москву лиш би подалі від київського пекла. Я мусив мати якусь розривку, бачити людей. Не люблю поїздів, мені там скучно. А літаком – година часу і я уже у Франківську чи Тернополі. Тому я – не турист. Хоча мене цікавить і архітектура, і екзотика, але після теракту боюся літати. Та й не можу я просто тинятися по закордонах. Треба приїхати, походити, розвідати, а тоді напрацювати і зробити виставку. Кілька років  тому був у Голландії. Запросила мене давня шанувальниця. За сім днів я зробив понад десяток робіт. Амстердам – чудо, а не місто. Хіба між роботою ще музей Ван Гога відвідав. Згодом, їдучи потягом через Голландію, вона видалася мені, як пейзажисту, не цікавою. Я б ту землю ніколи не малював, бо її там нема. Рівнина, порита каналами… 

– Минув не один рік, відколи на Андріївському узвозі ви з Президентом заклали капсулу мистецького центру, але музею Івана Марчука досі немає…

– Дякуючи нашому безвольному Президенту, який тільки видає укази і нічого не робить, цього музею вже й мабуть не буде. Я його вже й не хочу. Мені потрібні були умови для роботи. Якби Данія, Франція, Німеччина, Голландія мала такого генія як я, то я б не жив високо у мансарді в тісних кімнатках, де нема як розвернутися, не те, щоб полотно велике малювати. Спілка мені не дасть приміщення, я вже стільки заяв писав… Вони дають всім – дітям і онукам, які ще ніде себе не показали, але не мені. Влада і мерія щось там обіцяли, але то слова. Президент видає укази і тут же їх забуває. Ми ж з ним знайомі, але я не можу і не хочу зараз з ним зустрічатися. Я охолов до цієї ідеї, хоча знаю, що є кілька варіантів розробки проекту…

– Ви перебуваєте у постійному конфлікті з владою. Маю враження, якби вам зараз дали Шевченківську премію, а не тоді, 1997 року, ви б відмовилися…

– Залежно хто б давав (сміється). Звісно підписує це діло Президент, але комісія ж змінилася. Була погана, стала не краща. Хоча там є кілька порядних людей, таких, як Сергій Якутович і ще кілька осіб. Я пішов звідти, бо не міг боротися з отим засиллям несмаку і корупції. Там кожен мав свого наперед визначеного  лауреата. І коли  у 2008 вже було домовлено два кандидати – Іван Остафійчук і Андрій Чебикін, я раптом згадав про Бориса Плаксія. Я хотів піти з Комітету, але відчував, що щось не доробив. Ми похапцем зібрали документи. Я його відвоював. Тоді вперше в історії дали премію одразу трьом художникам.  Я зробив наддобру справу і зі спокійною душею пішов. Не хотів більше марати там руки і нерви псути…

– В музеї ви хотіли проводити майстер-класи. Передаєте своє вміння наступним поколінням?

– Ні, я секретний. Вміння не передають, передають одержимість, або нав’язують. Якщо ти можеш подружитися з одержимістю – буде з тебе художник. Те, що робиться легко, то так і виглядає. Я роблю все важко і довго. Пейзажі малюю на столі, схилений над ним день в день – це важко. Технологію свою я не передам, бо я мушу бути в одному екземплярі. Я мушу робити те, чого ви ще не бачили.

– А на замовлення малюєте?  

– Ніколи не малював на замовлення. Хіба коли не міг відмовити. Тобто одного разу в 2003 році – портрет Ющенка. Цю роботу замовила людина, яка мала будувати мій Музей. Тоді, за рік до революції, я намалював Ющенка на тлі революції. І ще я намалював цій особі портрет його покійної дружини, яка розбилася на мотоциклі. Це було єдине і найважче замовлення. Зараз є пропозиції, але я відмовляю. Замовлення мене сковують, відчуваю, що комусь щось винен... Мені цього не треба.  

– А участь у конкурсах берете? У нас, наприклад, у Львові є «Осінній салон «Високий замок»…

– Я індивідуаліст, тому не подаюся на жодні конкурси і салони. Не хочу ні з ким змішуватися. А то ж повісять мої картини, які є дуже інтимні, серед кількох крикливих мальовидел і вб’ють все, що в них є. Ті всі салони – то є кітч. Саме слово «салон» – то вже є кітч. Згадайте собі Париж. Парадні люди ходять на салони… (Сміється ). Новацій там не буває. То є загальноукраїнська проблема. Я якось зайшов на молодіжну виставку в Український дім, думав, знайду якийсь талант. Коли я оглянув експозицію, згадав собі про київську галерею мистецтв, яка організовує виставки «до дня жінки» і «ветерани війни». Так от ця молодіжна виставка виглядала як виставка «ветеранів війни». Тоді мені знайомий пояснив: «Молодь перед тим, як сісти малювати, думає, кому вона продасть полотно».

– Чому ж так?

– Молодь жити хоче. Хоча не всі. Є такі, що творять.

– У перших рядах сотні геніїв сучасності був і Демієн Херст…  

– Я був на його виставці в «Пінчук Арт-Центрі». Наче в зоологічному музеї побував. Мистецтва там мало. Він потрапив у генії, бо він найдорожчий. А зробити найдорожчого художника дуже легко. В наш час його з нічого можна зліпити. Ну яку мистецьку цінність має велика біла балія, на дні якої тисячі недопалків? То треба було везти, щоб засмердіти зал? Хоча одна концепція мені сподобалася – велика «картина», метрів так зо три на три, золоте тло, полички, і на тих поличках, за склом – недопалки приклеєні, а кожен нахилений в інший бік. Скелети малі і великі теж гарно виглядали. У змії, наприклад, чудовий хребет. Кісточки – це красиво. Але це ж не творчість митця. Зварити, очистити і виставити  кістки, даруйте, то не творчість. Це бізнес, перш за все. Такі самі сотні скелетів красивих стоять в зоологічному музеї.

– А ви ніколи не курили?  

– Палив, як пас корови. Бавилися. В газетку закручували не тютюн, а листя сухе і диміли щасливі, що за язик пекло. На щастя, дурна звичка не привилася…

– Зеновій Кецало казав, що для нього допінгом до роботи є тиша і спокій. Вони його надихають. Що для вас є допінгом?  

– Максимум – це 50 грам коньячку вранці. Інша справа, що в мене ніколи не було натхнення, музи. Я є раб, прикутий до галери. Я встаю в п’ятій-шостій ранку. Прогуляюся дорогою до майстерні, почитаю свіжу пресу і стаю до роботи. Часом злюся, бо хочу бачити світ, а змушую себе стояти біля мольберта. А часом вийду перед майстернею подивлюся, як ті дітиська пообсідають з пляшками пам’ятник Шевченка, закурять собі… Жах! Куди дивиться Президент? Така вакханалія з тим питвом твориться…

– Та ви ж у їхньому віці теж певно любили погуляти…

– Я в їх віці любив лимонад з бульками. Пива ніколи не любив. Почав пиво сьорбати в Австралії у 1989 році.  А взагалі, в селі виріс. Шибеник був страшний. Лазив на дерева, крав у ворон яйця і у дівчат кидав. А коли приїхав на перші канікули з училища, всі шоковані були. Нікому дороги не загородив, нікого не обізвав, лиш сидів і всіх малював. Бо я мусив привезти найбільше робіт. А коли робили згодом виставки, то я найбільше всіх критикував. А потім в Америці розівчився критикувати, бо там ніхто такого собі не дозволяє. Кажуть, не етично.  

– Маєте рецепт як збудувати рай на землі?

–  Я знаю, що таке добро, любов, щедрість. А люди роблять часто зло, бо його легше робити і дорого не коштує. Робити добро – багато вартує. Україна ніколи не буде країною. Бо є заздрість в душі. Я жив у світі, я не знав, що це таке. Там немає такого. Всі тішаться успіхом своїх знайомих. Чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку. А у нас навпаки, успіх – поштовх до того, аби звалити його з п’єдесталу. Люди там зайняті тим, що робить їх життя прекрасним. Працюють. Якби кожен працював хоч на двадцять відсотків як я все життя, ми б вже давно жили в раю…