«Капелюх Сікорського»: любовно-авіаційний трикутник

«Чи не вбиває людина в собі Господа, відмовляючись від подарованої ним любові до жінки заради свого покликання» — це питання до кінця життя хвилювало видатного українського авіаконструктора Ігоря Сікорського, стверджує Володимир Даниленко у романі «Капелюх Сікорського» (видавництво «Піраміда»).

Щоправда, Катерина Гулій (колишня повія, що має свою думку про Конституцію Пилипа Орлика та захоплюється Оленою Пчілкою) сама відмовилася від одруження з майбутнім винахідником гелікоптера, попри те, що він уже здобув славу й гроші: «Тобі не потрібна така жінка, як я. Зі мною ти згориш у любові. Такі, як ти, для цього не створені. Тобі треба знайти жінку, яка народить і виховає здорових дітей і буде стежити за твоїми обідами й прасувати сорочки».

Однак «Капелюх Сікорського» — роман не про те, що «фатальне» перше кохання здатне зробити з чоловіка винахідника рівня Ігоря Сікорського. Жанр романізованої біографії зумовлює відповідні канони й обмеження, і Володимир Даниленко, відштовхуючись від фактів життя видатного авіаконструктора, розповідає історію про те, що Ігор Сікорський досягнув успіху завдяки коханню (або – завдяки тому, що Кароліна відмовилася вийти за нього заміж).

Можна припустити, що Володимир Даниленко для романізованих біографій інших видатних людей теж знайшов би цікаву любовну канву й створив би ще якийсь тип фатальної жінки — чи не найулюбленішого різновиду жінок Даниленка-письменника. Юлія Маринчук із «Кохання у стилі бароко» — фатальна, як сама смерть (і це не метафора), натомість Кароліна Гулій — майже світла фея, яка надихає і про яку мріє чимало чоловіків (не забуваючи, мабуть, про обіди й випрасувані сорочки). І якщо прізвище Сікорський замінити на будь-яке інше й забрати авіаційний контекст, вийде переконлива історія про те, про що пишуть споконвіків, — про жінку і чоловіка, про те, що «кохання — не лише задоволення, яке дарують одне одному чоловік і жінка, а постійна боротьба за свої почуття і за право бути собою» (з інтерв’ю Володимира Даниленка"). Імовірні й інші варіації-інтерпретації, сюжетно навіть гостріші: скажімо, одруження з Кароліною і — завдяки чи всупереч — успіх авіаконструктора. Але тоді були б інші аргументи й інші афоризми.

Цементує складові трикутника «чоловік-жінка-літак»... капелюх, який із легкої руки Кароліни стає необхідним сексуальним атрибутом для Сікорського, а також його авіаційним талісманом (кажуть, що американські пілоти досі перед складним випробуванням гелікоптерів вважають за добру прикмету доторкнутися до капелюха Сікорського). У романі на капелюхах навіть ворожать: «Змінюючи капелюхи, ми насправді змінюємо думки і своє життя <...>. Цей грубий капелюх — ваше безпросвітне важке життя, сповнене страху і безконечних змагань. Ви все життя тікали від любові».

«Капелюх Сікорського» — роман, у якому любовно-авіаційний «трикутник» — лінія магістральна, але не єдина. Актуальною є проблема національної належності видатних особистостей (адже Сікорського називають своїм українці, росіяни, поляки, американці) й самоідентифікації цього відомого авіаконструктора. Ситуація української «приреченості» й незатребуваності талановитих українців у своїй країні. Особливості розвитку авіації, її специфіка в різних країнах. Створена з допомогою точних деталей тогочасна атмосфера Києва, а також Парижа, Санкт-Петербурга, Нью-Йорка тощо.

Цікавою і переконливою є лінія злетів і падінь Сікорського-конструктора. Його шлях до мети, поведінка в умовах конкуренції, вміння вчасно піти. Він вчив інших не тільки конструювати літаки, а й відповідно ставитися до життя: «Заздрість ослаблює того, хто пускає її в себе, і зміцнює того, кому заздрять».

Володимир Даниленко звично для себе додає в роман трохи містичних збігів (сон про польоти Сікорського-підлітка і його зустріч із Кароліною та «польоти» наяву), магічних ритуалів, гумору, іронії. Менше уваги звернуто на психологічну вмотивованість дій і вчинків героїв, але це деякою мірою закономірно, з огляду на жанр і необхідність представити тогочасну епоху. Що важливо, автор зацікавлює постаттю Ігоря Сікорського, а також спонукає з’ясувати, скільки у творі вигадки. Перипетії роману легко уявити в екранному форматі насиченого кольорами костюмованого кіносеріалу.